Архів за місяць 29/08/2018

Авторadmin_opnl

Результати конкурсу закріплених територій

23 серпня в Чернігівській обласній психоневрологічній лікарні відбувся традиційний конкурс утримання закріплених за відділеннями територій, приурочений до Дня Державного Прапора України та Дня Незалежності України, за сприяння благодійного фонду Пантелеймона Цілителя.

Конкурс оцінювався в двох номінаціях: «Краще оформлення в єдиному ландшафтному стилі» та «Втілення нових ідей ландшафтного декору».

В першій номінації переможцями стали:

Відділення № 19 (зав. Попович О. М.)

Відділення № 5 (зав. Тагірова О. А.)

Відділення № 7 (зав. Бузько О. М.)

 

В другій номінації перемогли:

Відділення № 2 (зав. Александрова С. М.)

Відділення № 1 (зав. Кушнір Л. М.)

Реабілітаційний центр (зав. Беленок Л. О.)

Гран-прі  конкурсу отримало відділення № 15 (зав. Скрипник В. І.).

За активну участь нагороджені колективи відділення № 16 та Лікувально-діагностичного центру.

Авторadmin_opnl

Як психологічно підготувати дитину до школи

Вам знайома ситуація, коли дитина не хоче прокидатись і йти до школи? Чи коли школяр капризує і все робить наперекір, виводячи з рівноваги і батьків, і вчителів? Або навпаки – вчителі говорять, що дитина млява і майже засинає на уроках? Якщо ви відповіли “так” хоча б на одне питання – обов’язково прочитайте поради експерта, як правильно налаштуватись на робочий ритм, щоби уникнути таких ситуацій у новому навчальному році.

Як увійти в навчальний рік без стресу для дитини та батьків – радить Вікторія Горбунова, психотерапевт, доктор психологічних наук, авторка книжок з виховання – «Виховання без травмування або Навіщо дітям дорослі?», «Виховання без нервування. Як упоратися з упертюхами, ледарями, плаксіями, розбишаками, крикунами та хитрунами».

1. Поступово відновлюйте шкільний розпорядок дня

Щоби уникнути стресу у вересні, важливо почати відновлювати звичний для школи режим і темп ще у серпні. Це стосується як наближення до “шкільного” режиму сну, так і поступового введення “домашніх завдань”.

“Важливо не робити цього зненацька, а покроково домовлятись з дітьми про вкладання-прокидання та тренування мозку. Щодо завдань, то що б ви не запропонували робити, переконайтесь в двох речах: дитині має бути цікаво (для цього є насправді добрі книжки, в яких інформація подається захопливо, із загадками та експериментами); всі завдання мають робитися в ресурсному стані та за попередньої домовленості про час (власне, це має працювати і протягом року)”, – говорить психотерапевт Вікторія Горбунова.

Дуже важливо не примушувати дитину до занять, особливо, якщо вона втомлена після активного дня, у поганому настрої або має інші плани (а ви не домовлялися попередньо про заняття). Спробуйте організувати усе так, щоб до часу занять настрій у дитини був добрим (залежить від того, що відбувалось чи робилось напередодні), а після навчання також заплануйте щось цікаве і бажано активне (від велопрогулянки до спільного приготування та поїдання смаколиків).

Дбайте, щоби дитина спала достатньо. Науковці довели, що регулярний режим сну у ранньому дитинстві пов’язаний з когнітивною діяльністю та може позитивно впливати на здоров’я протягом усього життя.

2. Створіть книгу спогадів і сформуйте список цілей на наступний рік

Доброю передшкільною традицією є створення своєрідної книжки спогадів. Зараз це може бути і презентація з відео та фото всього, що відбувалося влітку, і мікроблоги, і просто альбоми в інстаграмі.

Згідно з дослідженням, сімейні ритуали забезпечують створення певного режиму, що допомагає направляти поведінку дитини та покращувати емоційний клімат в сім’ї, що сприяє ефективному ранньому розвитку дитини, зокрема збагаченню словникового запасу, емоційному розвитку, формуванню соціальних та академічних навичок.

Крім того, дітям подобаються своєрідні “новорічні резолюції”, коли вони перед навчальним роком складають для себе перелік обіцянок (цілей, планів), яких хочуть дотриматись, та домовляються з батьками про винагороди – в разі, якщо цілей вдасться досягти.

“Ставтесь до таких резолюцій доброзичливо та з гумором, бо це не є “купівля” гарних оцінок чи поведінки, а швидше своєрідний виклик, щоб випробувати себе”, – радить психотерапевт Вікторія Горбунова.

3. Подбайте про позитивне налаштування

Позитивне налаштування – це одне із найважливіших і, ймовірно, найскладніших завдань. Щоби сформувати позитивні асоціації з новим навчальним роком, важливо говорити з дітьми про початок навчання та усіляко демонструвати своє позитивне ставлення.

“Зауважуйте та обговорюйте з дітьми, що доброго є в новому початку – а це і зустріч з друзями, і нові цікаві знання (і тут йдеться не лише про школу, а й про позашкільні гуртки), і дорослішання (зв’яжіть зі стартом занять не лише нові обов’язки, а й права та бонуси, наприклад, збільшення кишенькових грошей, можливість самому добиратись до школи чи право на участь в якихось сімейних рішеннях)”, – говорить Вікторія Горбунова.

Спробуйте зробити так, щоб усі покупки до школи – від ручок до одягу були дитині до вподоби. Справа тут не у бюджеті, а у тому, як ці речі обираються, обігруються та якими історіями обростають.

 

Джерело: офіційний сайт МОЗУ

Авторadmin_opnl

Жінки та психічне здоров’я чи Пам’ятайте, що ми ніжні, але сильні

Середня очікувана тривалість життя в Україні у жінок на 10 років більше ніж у чоловіків та становить 76 років та менше на 8 років у порівнянні з жінками Франції та Швейцарії і на 12 років – з жінками Японії.

Співвідношення чоловіків і жінок в нашій країні констатує, що на 1000 дівчаток у віці від 1 до 5 років припадає 1002 хлопчика, у віці 55 років на 1000 жінок припадає – 763 чоловіка, в 70 років – 436, а у віці 100 років залишається тільки 147. Офіційні дані говорять про кількісну перевагу жінок над чоловіками в Україні у віці 55-70 років. За даними науковців найближчим часом дана вікова категорія прогнозується найбільшою на планеті. Цей період відзначається силою та мудрістю.

Незважаючи на кількісну перевагу жінок у вікових групах, чоловіки займають лідируючи позиції в політиці і органах законодавчої та виконавчої влади. Визнана сьогодні законодавча норма в нашій країні “не менше 30% протилежної статі” не гарантує рівності та дотримання прав людини в Україні. В цивілізованих країнах така норма становить 50%.

Жінка є унікальним еволюційним творінням. Жінці притаманно безліч ролей. Вона одночасно і подружжя, і матір, вона виконує домашню роботу, доглядає за хворими родичами, приймає активну участь у соціальному житті. Сучасний погляд на теорію безлічі ролей неоднозначний. З одного боку, комбінація різних ролей може позитивно впливати на здоров’я жінки, забезпечуючи її додатковими ресурсами, а саме, підвищенням прихильності до товариства, самооцінки, фінансової незалежності. З іншого боку, різні, конкуруючі вимоги і очікування від ролей матері, партнера, співробітника веде до напруги і негативно позначається на її здоров’ї. Якість, а не кількість ролей, може бути найбільш імовірним предиктором стресу і задоволеності життям у жінок.

У жінок вдвічі частіше зустрічаються депресивні розлади; значно більший ризик тривожних і соматизованих розладів; розладів харчової поведінки: 95% хворих на анорексію і 80% хворих на нервову булімію – особи слабкої статі. Жінки частіше роблять суїцидальні спроби, хоча завершені суїциди частіші серед чоловіків. Проблеми психічного здоров’я у похилому віці, такі як, депресія та деменція, також притаманні жінкам. Приблизно кожна третя жінка (35% жінок у всьому світі) є постраждалою від фізичного та/або сексуального насильства. Більшість цих випадків – насильство з боку сексуального партнера. 38% вбивств жінок відбувається їх сексуальними партнерами. Насильство негативно впливає на фізичне, психічне, сексуальне і репродуктивне здоров’я жінок і збільшує вразливість до ВІЛ-інфекції.

За офіційними даними Міністерства охорони здоров’я України, співвідношення розповсюдженості психічних захворювань у жінок по відношенню до чоловіків становить 1:1,3, зокрема, деменцією – 1,3:1; розладами психіки та поведінки через вживання психоактивних речовин – 1:6,6; афективними розладами – 2:1; посттравматичним стресовим розладом – 1:1,8; розумовою відсталістю – 1:2.

Жінки більш схильні звертатися за допомогою і повідомляти про проблеми психічного здоров’я лікаря первинної медичної допомоги, в той час як чоловіки більш схильні шукати допомоги у лікаря-психіатра і віддають перевагу стаціонарному лікуванню. Чоловіки частіше, ніж жінки, розкривають проблеми з вживанням алкоголю. Жінки неохоче розкривають історію насильства, якщо лікарі не питають про це прямо.

Дискримінація за ознакою статі є хронічною травмою ідентичності, яка включає в себе упередження і несправедливе і/або негативне сприйняття, засноване на статевій ознаці. Гендерна дискримінація сприяє зниженню самооцінки у жінок і, в якості серйозної безперервної травми, не тільки робить їх більш уразливими, а й є фактором ризику для виникнення або посилення симптомів посттравматичного стресового розладу, депресії, а також супутніх соматичних розладів.

Репродуктивний фактор суттєво впливає на психічне здоров’я жінки. Кожна п’ята вагітна має окремі депресивні симптоми, кожна десята – клінічну депресію. Депресивні симптоми в перші тижні після пологів мають 30-75% жінок, 19% – депресію через 3 місяці після пологів, 10% – через рік після пологів. До 8% жінок після пологів мають тривожні розлади. Безпліддя значно підвищує ризик розвитку депресивних та тривожних симптомів. Безперечно, від психічного здоров’я самої жінки залежить збереження психічного здоров’я сім’ї та нації взагалі.

Однак, сьогодні Міністерство охорони здоров’я України визнало непріоритетною гендерне орієнтовану політику в галузі охорони психічного здоров’я, не підтримало проведення наукових досліджень з даного питання. В проекті національної програми охорони психічного здоров’я, відсутня національна політика щодо зниження гендерної дискримінації, навчальні програми для молоді та удосконалення навчальних програм для вузьких спеціалістів, зокрема акушерів-гінекологів, та просвітницькі кампанії щодо охорони психічного здоров’я вагітних, матерів/жінок на робочому місці та ін.

Так, ми жінки ніжні, але ми сильні. Пам’ятайте про це чоловіки!

 

Авторadmin_opnl

Депресивний розлад

Депресивний розлад – важка та широко розповсюджена психічна патологія, яка являється однією з провідних причин непрацездатності та навіть смертності у всьому світі.

На перший погляд, як діагностика, так і терапія депресії не представляє  особливих труднощів: все, що для цього потрібно, – слідувати діагностичним критеріям МКБ-10 або DSM-IV та, діагностувавши депресивний епізод, призначити антидепресант в адекватному дозуванні протягом достатнього періоду часу за умови довіри хворого до терапії. Не дивлячись на це, тягар депресії з кожним роком стає все важче. Так, в США прямі втрати від депресії (медичні витрати, втрата працездатності населення, смертність) складають від 30 до 44 млрд. доларів кожного року. Останнім часом все більше доведених даних демонструють безпосередній вплив депресії на якість виконуючої роботи, продуктивність на  робочому місці, її наявність значно збільшує кількість днів непрацездатності: у пацієнтів з депресією регіструються у 3-4 рази більше днів непрацездатності  протягом місяця у порівнянні зі здоровими людьми.

Початок 90-х років відзначився появою нового покоління антидепресантів, які мають кращу переносимість. Нові можливості понесли за собою зміни діагностичних уявлень та активні епідеміологічні  дослідження, що призвело до більш активного виявлення осіб з депресією в  амбулаторній соматичній практиці. В результаті на сьогоднішній день відомо, що третина загальної популяції страждає афективними розладами тієї чи іншої степені важкості. На перший погляд, логічно було б припустити, що ці «нові» пацієнти, не звернувшись до психіатра, страждають менш важкими формами афективної патології. Але першочергові сподівання на легку перемогу над депресією не справдились. Чи то нові ліки виявились недостатньо ефективними, чи то хворі насправді не так легко піддаються лікуванню, як здавалось.

З іншої сторони, поява нових антидепресивних засобів потягнули за собою еволюцію уявлень про цілі терапії депресії. Та якщо до 90-х років якість антидепресанта оцінювали лише за строками появи терапевтичної реакції (50% репродукції симптомів), то починаючи з 90-х років метою лікування депресії стає досягнення стійкості асимптоматичності (ремісії). По мірі зростання кількості пацієнтів з великим досвідом застосування антидепресантів виявилося, що значна їх кількість, формально досягнувши асимптоматичності, продовжують почувати себе хворими і не можуть повернутися до дохворобного рівня соціального функціонування. Визнання цього факту та поява нових можливостей психофармакотерапії призвели до того, що на сьогоднішній день кінцевою метою лікування депресії як у відповідності до міжнародних рекомендацій, так і в реальній клінічній практиці являється досягнення та  підтримка стійкості ремісії, яка припускає повернення пацієнта до нормально рівня соціального функціонування, а не тільки редукцію  депресивних симптомів.

Очевидно, що соціальне відновлення не може  бути досягнуте без стійкості асимптоматичності (ремісії), однак сама по собі асимптоматичність зовсім не обов’язково призводить до відновлення. Таким чином, цілями терапії можуть бути редукція симптоматики (проміжна ціль), так і  повне соціальне відновлення (кінцева ціль).

Доведеним являється факт, що адекватна терапія депресії не тільки дозволяє хворому повернутися до активного соціального життя, але й економічно вигідна дякуючи своєчасному відновленню ефективності та продуктивності людини на робочому місці.

Цікаво, що самі пацієнти стан ремісії визначають в першу чергу такими показниками, як «позитивне мислення» (оптимізм, життєва енергія, впевненість в собі), відчуття себе «як звичайно», як «до хвороби», повернення до своїх щоденних обов’язків (на роботі, в сім’ї, в навчанні), здатність контролювати свої емоції,  отримання задоволення від спілкування з друзями, родичами і тільки потім  відсутність симптомів депресії.

До фактів, порушуючи звичне функціонування осіб з депресією, відносять не тільки симптоми захворювання, але і  побічні  ефекти  препаратів, найбільш значущими з яких являються седація протягом дня, порушення сну, головний біль, ажитація/тривога, тошнота та  розлади шлунково-кишкового тракту. Вплив цих факторів зазвичай не дозволяє пацієнту досягнути повноцінної ремісії, що  тягне за собою втрату довіри до лікування та такі наслідки, як високий ризик рецидиву, більш тяжкі епізоди в майбутньому та збільшення загальної смертності.

В ряді випадків неможливість досягнути повноцінної ремісії зв’язана з недостатністю терапевтичної реакції пацієнта на проведену терапію. Причинами недостатньої терапевтичної реакції можуть бути недостатня діагностика, недолікованість  (невідповідність та/ або  неадекватність лікування по дозуванням та/або тривалості), супутня соматична та психічна патологія, особливості адаптаціонної реакції на хворобу (поєднання екзогенних та особистісних факторів) і тільки в  невеликому відсотку випадків істинна резистентність до терапії. Дана група пацієнтів потребує регулярної та  ретельної оцінки поточного лікування та його результативності, що припускає облік вже маючих та можливих побічних явищ, недостатнього дотримання терапевтичного режиму, вплив неблагоприємних соціально-психологічних факторів, які можуть сприяти емоціональній нестабільності. Як описані вище так названі псевдорезистентні хворі, які зазвичай являються просто «недолікованими», так і  стан важкої депресії як такої потребують призначення антидепресанта в монотерапії в  максимальних дозуваннях та більш  тривалого прийому препарату. Складність титрації, велика кількість одночасно  приймаючих медикаментів, часто змінюючи призначення природнім чином призводять до недостатньої довіри до лікування та недотримання його режиму, що,  в свою чергу, усугубляє стан хворого та складає враження резистентної до терапії депресії. Хоча при близькому розгляді пацієнти даної категорії можуть бути визначені не тільки і не стільки як особи з важкою депресією, скільки як «важкі для лікування депресивні хворі».

На сьогоднішній день найбільш ефективним лікуванням депресії признана монотерапія антидепресантами. Якщо таке лікування в адекватному дозуванні протягом достатнього періоду часу неефективне, слідує розглянути можливість переходу пацієнта на інший антидепресант.  Переключення може бути як в рамках одного класу антидепресантів, так і іншого. Переключення на антидепресивні препарати іншого класу може мати більше переваг через різний нейрохімічний ефект. Крім того,  визначені підтипи депресії можуть бути більш чутливими до того чи іншого класу антидепресантів.

З клінічної точки зору, переключення – добре переносима  та ефективна стратегія, яка може  стати переважною з позиції  довіри до лікування в порівнянні з важкими для дотримання схемами комбінованої або потенційованої терапії.

Таким чином, переключення може бути стратегією вибору для пацієнтів з неповною ремісією як у випадках недостатньої ефективності, так і  при  недостатній переносимості первинної терапії.

Високоефективний та добре переносимий антидепресант здатен значно знизити ризик нонкомплайенса і сприяти швидкому та ефективному досягненню стабільної ремісії у відповідності з  сучасними  уявленнями про повне відновлення соціальної та трудової активності як  основної мети лікування депресії.

 

 

ТЕРАПЕВТИЧНО РЕЗИСТЕНТНІ ДЕПРЕСІЇ :

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ДІАГНОСТИКИ ТА ЛІКУВАННЯ

Проблема терапевтично резистентної депресії ( ТРД) залишається актуальною з часу появи першого антидепресанту і до теперішнього часу на всіх рівнях надання психіатричної допомоги. Резистентна депресія зустрічається в лікарській практиці частіше , ніж демонструють дані клінічних досліджень, згідно з якими ліміт ефективності антидепресивний монотерапії обмежений і не перевищує 70 %. 20-30% хворих великою депресією не піддаються лікуванню одним антидепресантом, призначеним в адекватній дозі на період, достатній для отримання лікувального ефекту. Приблизно у половини таких пацієнтів можлива сприятлива реакція на другий антидепресант. За іншим даними, тільки від 40 до 50 % депресивних пацієнтів, які отримують антидепресанти , залишаються на цій терапії і чутливі до неї через 4-6 тижнів лікування. Крім того, в деяких роботах стверджується, що до 60% пацієнтів не досягають повної редукції депресивної симптоматики протягом антидепресивної терапії, а у 20 % хворих депресивні симптоми зберігаються через 2 роки прийому терапії. 30-60 % хворих з патологією, що відноситься до розладів депресивного спектру, виявляються резистентні до тимоаналептичної терапії.
Відмінності в оцінці реєстрації терапевтичної резистентності найімовірніше пов’язані з відсутністю єдиного підходу для діагностики цього стану.
          Дефініція терапевтично резистентної депресії. Визначення терапевтичної резистентності змінювалося разом з розвитком засобів лікування депресивних станів. Тільки в період з 1973 по 1983 р. було запропоновано 15 різних дефініцій ТРД , що ймовірніше за все було пов’язано з різними методичними підходами до цього клінічного явища. Так, в 1970 -і рр. терапевтично резистентні депресії визначали   як депресивні стани, тривалість яких не вдається скоротити всіма відомими способами, або як депресивні стани, невизначена тривалість яких не дає ефекту навіть при «достатньо активній терапії ». Основними етапами розвитку уявлень про терапевтичну резистентність були: виділення первинної ( генетичної ) і вторинної ( виниклої під впливом різних факторів) резистентності; поділ терапевтично резистентної і хронічної депресії ; виділення абсолютної і відносної резистентності; визначення псевдорезистентності як відповідь на недостатньо інтенсивне лікування або неадекватне призначення терапії; виділення негативної резистентності – неможливості призначення адекватних доз препаратів через побічні ефекти .

 

Терапевтична резистентність

 

 

Превинна (істинна)

 

Вторинна

 

Псевдорезистентність

Інтолерантність (негативна резистентність)

 

Відсутність ефекту, пов’язаного з іншими біологічними, в тому числі генетично обумовленими факторами Адаптація                                 до психотропних препаратів при  довготривалому застосуванні Фармакокінетична         та інші соматогенно фактори

 

Прогнозована погана курабульність, пов’язана з клінічною формою                  перебігу захворювання Неадекватна терапія                                        (50-60%)

 

 

Наведена на схемі сучасна систематика терапевтичної резистентності дозволяє підрозділити відсутність клінічного ефекту психофармакотерапії на первинну ( справжню ) резистентність, вторинну резистентність, псевдорезистентність і негативну резистентність.
Первинна резистентність пов’язана насамперед із прогнозованою поганою курабельністю стану чи несприятливим перебігом захворювання. До цієї ж категорії можна віднести і відсутність ефекту, обумовленого іншими біологічними, в тому числі і генетично детермінованими, факторами, коли хворі не реагують на ті чи інші групи психотропних засобів внаслідок зниженої чутливості певних нейрорецепторів.
Вторинна резистентність не є власне резистентністю, а представляє собою відсутність ефекту від застосованого лікування, яке розвивається в міру збільшення його тривалості і пов’язано з феноменом адаптації до психофармакотерапії , особливо при її шаблонному застосуванні.
Псевдорезистентність, до якої належить більшість випадків резистентності, пов’язана з неадекватністю терапії. За даними С.Н. Мосолова , частка хворих, у яких неефективність лікування визначається псевдорезистентністю, досягає 50-60%. У цих випадках відсутність ефекту можна пояснити не тільки неточністю вибору препарату, недостатністю його дозування або недотриманням тривалості курсу терапії, а й іншими факторами ( соматогенним, фармакокінетичним та ін.) У таких випадках, наприклад, при захворюванні шлунку, коли порушується процес всмоктування препарату, для того щоб домогтися позитивної відповіді на лікування, досить простої зміни перорального на парентеральний шлях введення.
При негативній резистентності, або інтолерантності, до терапії йдеться про підвищену чутливість до розвитку побічних ефектів ( екстрапірамідних , соматичних, нейроінтоксикаційних ), вираженість яких перевищує основну психотропну дію препарату. Наслідком є ​​неможливість застосування адекватних доз і витікаюча звідси неможливість домогтися бажаного терапевтичного ефекту.
Всі форми резистентності взаємодіють. Так, в ситуації, коли у хворих з первинною, або істинною, резистентністю все ж вдалося добитися певного позитивного ефекту, результати лікування можуть виявитися незадовільними внаслідок приєднання явищ адаптації до препарату або інтолерантності через розвиток ознак алергізації організму.
Еволюція клінічного розуміння терапевтично резистентних депресій дозволила визначити основні ключові поняття, які необхідно враховувати при реєстрації терапевтично резистентних депресивних станів. У першу чергу це адекватне призначення антидепресантів, яке повинно грунтуватися на фармакологічних відмінностях сучасних тімоаналептичних препаратів. Крім цього необхідно ретельно аналізувати повноцінність терапевтичного курсу і проводити оцінку ефективності антидепресивної терапії. Відповідно до сучасних уявлень, депресія вважається резистентною, якщо протягом двох послідовних курсів (по 3-4 тижні) адекватної монотерапії фармакологічно різними препаратами відзначається відсутність  або недостатність клінічного ефекту (редукція симптоматики за шкалою Гамільтона або Монтгомері становить менше 50%). Оцінка ефективності антидепресивної терапії передбачає наступні критерії: зменшення ступеня вираженості депресивної симптоматики за шкалою Монтгомері на 50% відповідає достатньому ефекту, на 21-40% – помірному ефекту і менше 21% – незначному ефекту. Адекватною дозою антидепресанту вважається доза, еквівалентна 200 мг  іміпраміна або 200-300 мг амітріптіліну.

Стадія 1 Неефективність щонайменше однократного адекватного лікування антидепресантом однієї основної групи
Стадія 2 Стадія 1 плюс неефективність адекватного лікування антидепресантом іншої групи
Стадія 3 Стадія 2 плюс неефективність лікування при додаванні літію
Стадія 4 Стадія 3 плюс неефективність лікування інгібітором моноаміноксидази
Стадія 5 Стадія 4 плюс неефективність електросудомної терапії

Сучасні класифікації також передбачають виділення стадій терапевтичної резистентності залежно від того, які саме лікувальні впливи виявилися неефективними. Вперше такий підхід запропонував Rusch (1997), розробивши свою класифікацію ТРД по стадіях.

Виділення стадій терапевтичної резистентності має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки дозволяє при неефективності певних методів терапії орієнтувати лікарів на наступні терапевтичні впливи. Однак у науковій літературі є критичні зауваження на адресу такого підходу до розгляду терапевтичної резистентності. Це пов’язано насамперед з відсутністю вказівок на необхідні дози і тривалість терапії при кожній стадії резистентності. Крім того, подібний підхід декларує більш високий рівень резистентності при заміні антидепресанту на антидепресант з іншого класу, ніж при заміні на антидепресант з того ж класу. Автор аргументує сумнівність такої оцінки і посилається на репрезентативні дослідження Thase et al. (2001), що демонструють відсутність відмінностей в протирезистентній ефективності цих підходів. Крім того, критичні зауваження викликає і традиційна оцінка інгібіторів МАО як препаратів з більш вираженим протирезистентним ефектом, що не підтверджується ні результатами метааналізу , ні контрольованим рандомізованим дослідженням. Таким чином , рівневий підхід до оцінки терапевтичної резистентності не дає можливості відповісти на питання: який пацієнт є більш резистентним.
Критично оцінюючи рівневий підхід до оцінки резистентності , М. Fava в 2003 р. спільно з групою вчених з Massachusetts General Hospital ( MGH ) запропонував ще один підхід до класифікації ТРД , який грунтується на виставленні бальної оцінки кожного пацієнта, при цьому відсутність відповіді на адекватний курс до кожного антидепресанту оцінюється в 1 бал, оптимізація терапії (нарощування дози , збільшення тривалості курсу , використання комбінованих стратегій терапії) збільшує загальний бал на 5 пунктів , а застосування ЕСТ (ЕСТ ) підвищує загальний бал на 3 пункти. Такий підхід дозволяє оцінювати всі адекватні протирезистентні заходи при мінімізації не завжди обгрунтованих з точки зору доказової медицини уявлень про різну протирезистентну активність тих чи інших антидепресантів.
Доцільно розділяти терапевтичну резистентність і затяжну протягом розладу . Так, резистентність відноситься до реактивності організму. Це фундаментальна біологічна характеристика живого організму, під якою розуміється сукупність усіх можливих, притаманних організму способів реагування на зміни умов зовнішнього або внутрішнього середовища . Резистентність є окремим випадком реактивності організму і розуміється як ступінь стійкості організму до того чи іншого патогенному (умовно – патогенного ) фактору. Вона відображає індивідуальний вибір того чи іншого шляху адаптивних реакцій, конкретна захисно-пристосувальна відповідь організму , в той час як затяжний перебіг відображає тип перебігу самого хворобливого процесу.
          Предиктори терапевтично резистентних депресій. Неодноразово приймалися спроби виявлення предикторів терапевтичної резистентності. Так, на думку різних авторів, несприятливими прогностичними факторами є: меланхолійна депресія , психотична депресія , коморбідні психічні порушення в структурі депресії, коморбідні соматичні захворювання, атипова структура депресії. Більшість досліджень з виділення предикторів терапевтичної резистентності базується на оцінці відповіді на перший призначуваний антидепресант, і тільки дуже невелика кількість досліджень намагається виділити предиктори резистентності до подальшого лікування у пацієнтів, вже оцінених як резистентні по попереднім курсам терапії. Водночас зрозуміло скептичне ставлення до виділення предікторів терапевтичної резистентності при депресії, оскільки депресивний стан будь-якої структури може виявитися терапевтично резистентним.
          Терапевтичні стратегії при терапевтичній резистентності. За час вивчення проблеми резистентності було запропоновано велику кількість різних стратегій при виникненні терапевтичної резистентності, що найімовірніше пов’язано з патогенетичною неоднорідністю терапевтично резистентних депресій. Повідомлення про ефективність більшості методів грунтуються на результатах невеликих за вибіркою досліджень або на описах окремих клінічних випадків і не підтверджені з сучасних позицій доказової медицини.
Основними стратегіями подолання терапевтичної резистентності фармакологічними засобами є: заміна виявленого неефективним антидепресанту на інший антидепресант, комбінована терапія, під якою розуміється одночасне застосування двох антидепресантів, і стратегії аугментації, тобто приєднання до терапії антидепресантом додаткового лікарського агента , що не відноситься до класу антидепресантів. Необхідно відзначити, що в російськомовній науковій літературі термін « аугментація » не поширений і в основному використовуються поняття « потенціювання дії антидепресантів » або « тактики нашарування ».
          Заміна антидепресанту. Стратегія заміни неефективного антидепресанту на інший найбільш часто застосовується як в клініці, так і на амбулаторному рівні. Основне питання: на який антидепресант переводити пацієнта при неефективності лікування – того ж або іншого класу? У більшості рекомендацій говориться про необхідність у призначенні антидепресанту іншого класу, наприклад, про заміну ТЦА на СИОЗС . Заміна антидепресанту однієї групи антидепресантом іншої групи може приносити користь майже 50 % пацієнтів, що не піддаються лікуванню першим препаратом .
Однак є дані, що ефективною може бути і заміна на антидепресант з того ж класу, що підтверджено для селективних інгібіторів зворотнього захоплення серотоніна. Успішність подібної заміни пояснюється тим, що крім основної дії сучасні СИОЗС володіють цілим спектром різних фармакологічних ефектів, характерних для окремих представників. Крім того, подібний підхід доцільний насамперед при реєстрації від’ємної резистентності (неможливість призначення адекватних терапевтичних доз через непереносимість ), оскільки додаткові фармакологічні ефекти в першу чергу визначають спектр побічних ефектів.
Найбільш доведена ефективність заміни на препарати, що викликають більш потужне потенціювання як серотоніну, так і норадреналіну, такі як амітриптилін, кломіпрамін, венлафаксин.
Перевага тактики заміни антидепресантів обгрунтовується тим, що викорис тання одного препарату виключає ризик лікарської взаємодії і пов’язані з ним побічні ефекти.
          Комбінована терапія. Під комбінованою терапією розуміється збіг застосування двох антидепресантів. Подібна стратегія є звичайною клінічної практикою. Приблизно 25 % виписаних з клініки пацієнтів, які страждають депресією, отримують більше одного антидепресанту.
Фармакологічне обгрунтування лікування з використанням комбінації препаратів полягає в тому, що застосування двох препаратів викликає більш широкий спектр активності моноамінових провідних шляхів, ніж кожен з них окремо. Тому найбільш частим терапевтичним підходом є комбінування антидепресантів з переважно серотонінергічною і норадренергічною активністю.
Необхідно пам’ятати , що в разі призначення двох антидепресантів зазвичай збільшується  ризик розвитку побічних ефектів, можливі небажані лікарські взаємодії – селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну флуоксетин, флувоксамін і пароксетин можуть підвищувати концентрацію інших психотропних препаратів шляхом придушення системи печінкового цитохрому Р450 , тому їх застосування в комбінації з кардіотоксичними трициклічними антидепресантами вимагає особливої ​​обережності. З цих причин другий антидепресант необхідно додавати обережно, у низькій дозі, поступово підвищуючи її залежно від толерантності.
Окремо слід відзначити можливість використання в комбінованій терапії інгібіторів МАО. Комбінація трициклічних антидепресантів та інгібіторів МАО застосовується з 1960 -х рр., Коли William Sargent переконливо показав ефективність цього методу, надалі підтверджену і іншими дослідниками. Краще починати лікування з одночасного призначення інгібітору МАО і трициклічного антидепресанту в низькій дозі або обережно додавати перший препарат до вже досягнутої адекватної дози другого. Разом з тим в клінічній практиці така комбінація призначається вельми рідко через високий ризику побічних ефектів.
         Стратегії аугментації. Під аугментацією розуміється додавання іншої речовини, яка саме по собі не використовується в якості  специфічного препарату для лікування депресії, але здатна посилити відповідь на прийнятий антидепресант. В якості аугментаційних агентів пропонувалося використовувати різноманітні препарати різних класів, але тільки деякі набули поширення в клінічній практиці.
          Аугментація літієм. Застосування літію при монополярній депресії вперше було описано de Montigny в 1981 р. На даний момент аугментація літієм є найбільш часто вживаним методом і має найбільш широке наукове обгрунтування. Ефекти літію у поєднанні з антидепресантами докладно вивчені в експериментах на тваринах і в ході клінічних досліджень. Встановлено, що приєднання літію значно підвищує серотонінергічну нейротрансмісію. Крім того, виявлено істотний вплив літію на гіпоталамо -гіпофізарно- адренокортикальну систему, що полягає у збільшенні продукції кортизолу та АКТГ. Останнім часом багато вивчаються тонкі механізми подібних ефектів. Передбачається, що літій впливає на нейропередачу на різних рівнях, зокрема, діє на рецепторному рівні, на рівні системи вторинних посередників, через систему протеїнкінази С, а також безпосередньо на експресію генів. Одна з останніх знахідок – виражене збільшення під впливом літію рівня нейропротективного протеїну, що обумовлює захист нейронів від проапоптичних стимулів .
Ефективність аугментації літієм була виявлена ​​при застосуванні широкого спектру антидепресантів, включаючи ТЦА  і СИОЗС.
Автори неконтрольованих випробувань повідомляли про те, що у досить великої кількості осіб (60-70 %) після додавання літію швидко виявлялася антидепресивна дія ( в межах 48 год). Дані подвійних сліпих плацебо- контрольованих випробувань підтверджують ефективність літію, але приблизно у 40-50% хворих депресією початок його дії більш поступове, протягом 2-3 тижнів.
Концентрація літію у плазмі крові, необхідна для отримання антидепресивного ефекту у терапевтично резистентних пацієнтів, точно не встановлена, але, як правило, адекватними вважаються концентрації 0,5-0,8 ммоль / л. Зазвичай лікування літієм найкраще починати з низької дози, наприклад 200-400 мг на добу, особливо якщо пацієнти приймають серотонінергичні антидепресанти, наприклад, селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну та інгібітори МАО.
Основні проблеми аугментації літієм пов’язані з його побічними ефектами, які можуть обмежувати застосування цього методу протирезистентної терапії.
          Аугментація тиреоїдними гормонами. Другий основний метод аугментації – це додавання до антидепрессанту одного з тиреоїдних гормонів – ТЗ або Т4.
Потенційний механізм дії тиреоїдних гормонів при резистентній депресії залишається не до кінця вивченим. Є дані, підтверджені в експериментах на тваринах, що застосування гормонів щитовидної залози сприяє зниженю активності аутоінгібіторних 5 – НТ1 А – рецепторів, а отже, збільшенню вивільнення серотоніну в кіркових структурах. Крім того, гормони щитовидної залози скоріше виконують важливу роль у регулюванні діяльності центральної норадренергічної системи, і її вплив на цю систему також може посилювати ефект прискорення реакції на лікування антидепресантами. Передбачається також , що трийодтиронін може діяти як сотрансміттер норадреналіну в адренергічних структурах нервової системи.
Результати першого дослідження ефективності трийодтироніну були опубліковані Prange ще в 1969 р. З тих пір отримані численні повідомлення про ефективність трийодтироніну при додаванні його до трициклічних антидепресантів. Є дані 13 проспективних досліджень ( 9 відкритих і 4 контрольованих подвійних – сліпих досліджень), що підтверджують ефективність трийодтироніну (ТЗ) в дозуваннях 25-35,5 мкг / добу. Переконливих даних про ефективність ТЗ в комбінації з новими антидепресантами поки немає.
Результати застосування Т4 менш однозначні. У більшій частині повідомлень відзначено, що при застосуванні Т4 в дозі 100 мкг / добу, тобто в дозі, еквівалентній 25-35 мкг / добу ТЗ, не отримано істотного ефекту. Описано використання і більш високих дозувань Т4: так, за інформацією Bauer ( 1998 ), застосування високих доз Т4 (середня доза Т4 складала 482 мкг / добу) дало виражений лікувальний ефект у порівнянні з плацебо, проте такий підхід викликає побоювання за безпеку. В цілому, використання Т4 вивчено значно менше і видається менш перспективним, ніж використання ТЗ.
При аналізі публікацій з аугментації тиреоїдних гормонів залишається спірним, позитивний ефект даної аугментації пов’язаний саме з потенціюванням дії антидепресантів або з компенсацією прихованого гіпотиреозу. Крім того, в літературі приділено недостатньо уваги тому, протягом якого часу пацієнти потребують прийому антидепресантів і тиреоїдних гормонів.
        Аугментація антипсихотиками. Застосування  типових нейролептиків при лікуванні депресії зараз в основному обмежується випадками з вираженними психотичними симптомами, хоча є дані, що свідчать, що приєднання нейролептика до трициклічних антидепресантів може значно посилити їх ефект.
Значно більший оптимізм викликає ідея використовувати для подолання резистентності атипові антипсихотики. На даний момент основна увага приділяється сумісному застосуванню атипових антипсихотикіі селективних серотонінергічних антидепресантів.
Фармакологічні механізми дії атипових антипсихотиків у пацієнтів, резистентних до селективних інгібіторів зворотнього захоплення серотоніну, вимагають подальшого дослідження. Передбачається, що ефективність атипових антипсихотиків в поєднанні з СИОЗС може бути обумовлена ​​протилежним фармакологічним впливом препаратів цих класів на норадренергічну активність. Основна роль відводиться впливу атипових антипсихотиків на 5-НТ2А/2С-рецептори. Доведено, що СИОЗС можуть значно збільшувати серотонінергічну передачу в області блакитної плями ( locus ceruleus ), тим самим пригнічуючи норадренергічну активність у цій області. У свою чергу антипсихотики, впливаючи на 5-НТ2А/2С-рецептори, стимулюють вивільнення норадреналіну, усуваючи тим самим дефіцит норадреналіну, з яким пов’язують розвиток резистентності. Подібний механізм дії був підтверджений в експериментальній роботі на щурах з використанням есциталопраму і рисперидону.
У разі застосування атипових антипсихотиків для посилення дії СИОЗС ефективними можуть бути більш низькі дози, ніж призначувані зазвичай при лікуванні шизофренії, оскільки ефективна блокада 5-НТ2А/2С-рецепторов відбувається при більш низьких дозах, ніж блокада дофамінових D2 – рецепторів.

Переконливі дані до справжнього моменту отримані для комбінації оланзапіну та флуоксетину і поєднання рисперидону з низкою СИОЗС.
Перспективними щодо ефективності при терапевтично резистентної депресії є такі препарати, як сероквель, зіпрасідон і арипіпразол, які мають найбільше серед атипових антипсихотиків серотонінергичними і норадренергічними діями. Клінічні дослідження ефективності застосування цих препаратів при резистентних депресіях проводяться в даний час.
При всій перспективності застосування атипових антипсихотиків для аугментації вимагають вивчення питання, пов’язані зі специфічним впливом цих препаратів на метаболічні порушення ( гіперпролактинемія, сексуальні порушення, метаболичний синдром).
          Інші засоби, що застосовуються для аугментації. В якості можливих агентів аугментації пропонуються такі засоби, як буспірон, піндолол , омега- 3 жирна кислота, модафініл, психостимулятори ( methylphenidate ), бензодіазепіни, перголід, ламотриджин, S- adenosyl – methionine ( SAMe ), цинк, мелатонін,  інозитол і багато інших.
Так, піндолол, антагоніст b – андренергічних рецепторів, має властивості антагоніста 5 – НТ1 А – рецепторів. Гіпотеза його дії полягає в тому, що він підсилює дію СИОЗС шляхом блокування інгібіторної дії HT1A – ауторецепторів в ядрі шва головного мозку. Доза піндолола ( 7,5 мг на добу), зазвичай використовувана в дослідженнях ефективності додавання будь-якого препарату, ймовірно, занадто низька для того, щоб забезпечити ефективну блокаду НТ1 А – рецепторів ( Rabiner etal . , 2001 ). В даний час не встановлено, чи можуть більш високі дози бути більш ефективними.
         Нелікарська аугментація. До методик нелікарської аугментації відносять ЕСТ ( в 50-65 % випадків), плазмаферез (у 65 % випадків), транскраніальную магнітну стимуляцію ( TMS ) , вагусну стимуляцію ( VNS ), часткову депривацію сну , гіпобаричну оксигенацію , внутрішньосудинне лазерне опромінення крові, голкорефлексотерапію та ін.
Найбільш поширений метод – ЕСТ – рекомендується застосовувати при неефективності всіх інших методів подолання резистентності або у випадку важких депресивних станів, психотичного рівня, з суїцидальними тенденціями. Анамнестичні відомості про резистентність до лікарської терапії можуть служити прогностичним ознакою низької терапевтичної реакції на ЕСТ .
Адекватне фармакологічне лікування (прийом ТЦА в дозі мінімум 200 мг на день протягом не менше чотирьох тижнів) до ЕСТ ( 64 %) – предиктор 50 % частоти терапевтичної реакції на ЕСТ. Якщо пацієнти не отримували адекватної лікарської терапії, частота терапевтичної реакції на ЕСТ досягає 86 %.
Актуальна розробка відповідної фармакологічної безперервної терапії після ЕСТ, так як типова клінічна практика продовження тієї ж лікарської терапії, яка проводилася пацієнтові до ЕСТ, як правило, виявляється неефективною .
          Обговорення. В даний час не існує стандартного алгоритму дій при виявленні резистентної депресії. Основною складністю при складанні подібних алгоритмів є відсутність достовірних даних про порівняльну ефективність того чи іншого методу. Крім того, необхідно ще раз акцентувати увагу на складності поставленого завдання , оскільки терапевтично резистентні депресії – це гетерогенна група, об’єднана тільки на підставі відповіді на терапію і включає в себе клінічно та патогенетично неоднорідні стани.

У запропонованих алгоритмах ( Thase , Triverdi , Мосолов , Kennedy) в основному рекомендується послідовне застосування різних стратегій підвищення ефективності антидепресивної терапії, починаючи від оптимізації поточного лікування і закінчуючи застосуванням найбільш потужних методів загальнобіологічного впливу. Інтерес представляють алгоритми, що пропонують диференційований підхід до лікування залежно від характеру відповіді на антидепресант. У разі повної неефективності віддається перевага заміні антидепресанту, якщо є часткова відповідь на терапію – доцільніше застосувати комбінацію антидепресантів або один з методів аугментації. В якості першого кроку аугментації більшість авторів розглядають застосування літію.
Необхідні подальші дослідження ефективності методів і засобів подолання ТРД , такі, наприклад, як проходять зараз випробування з вивчення ефективності послідовного застосування методів лікування депресії ( STAR*D; Rush et al ., 2004 ), що фінансуються Національним інститутом психічного здоров’я ( США ). Результатом даних досліджень могла б стати розробка більш диференційованого алгоритму дій при терапевтичній депресії, що враховує як особливості відповіді на ті чи інші терапевтичні впливи, так і психопатологічні характеристики депресивних станів .

 

 

Авторadmin_opnl

Сезонна депресія

Депресивні розлади дуже багатогранні. Один з них – це сезонний афективний розлад або інша назва – сезонна депресія. Сезонною депресією називається психічний розлад, ознаки якого стають найбільш вираженими в певну пору року.

Чи відчуваєте ви себе пригнічено під час зимових місяців – більше ніж вам би цього хотілося? Можливо у вас сезонна депресія, також відома як сезонний афективний розлад або зимова депресія. Сезонна депресія  – це розлад настрою, що виникає щороку в один і той же час. Більш рідкісна форма цієї хвороби відома як «літня депресія», вона починається пізньо навесні або раннім літом і проходить восени. Звичайна сезонна депресія починається восени або взимку і закінчується раннім літом.

Існує дві форми цієї хвороби. Перша починається восени, і триває всю зиму, а друга починається пізньою весною або раннім літом. Першу форму сезонної депресії, відому як «зимова депресія», легше дізнатися, так як вона більше поширена і більше вивчена, ніж друга.

Гормони, які виробляються в мозку, з приходом певного часу року, впливають на поведінку людини в цю пору. Вчені вірять, що сезонна депресія тісно пов’язана з цими гормональними змінами. Одна з теорій говорить, що недостатня кількість сонячного світла в осінній час призводить до зменшення вироблення серотоніну в мозку. Серотонін це нейротрансміттер, який має заспокійливу і болезаспокійливу дію. В результаті недостатня кількість серотоніну призводить до депресивного настрою і прояву таких симптомів, як втомлюваність, вуглеводна недостатність і збільшення ваги.

Оскільки їжа багата вуглеводами (печиво, чіпси, солоні палички) сприяє виробленню серотоніну, вважається, що вона має заспокійливу дію на тіло і розум.

Сезонна депресія з’являється вперше у віці після 18 років і більше, часто зустрічається у жінок, ніж у чоловіків. У деяких людей сезонна депресія проявляється у легкій формі і роздратованості, у решти симптоми проявляються більш гостро і впливають на особисті  відносини і працездатність.

Оскільки ця хвороба виникає внаслідок браку сонячного світла, вона рідко зустрічається в країнах тропічного клімату, де літо триває круглий рік.

Які симптоми сезонної депресії в зимовий період?

При зимовій депресії виявляються такі ж симптоми, як і при депресії в цілому:

  • Зниження життєвої енергії
  • Важко сконцентруватися
  • Стомлюваність
  • Підвищення апетиту
  • Потреба проводити час на самоті
  •  Підвищена сонливість
  • Збільшення ваги

Які симптоми річної депресії?

  • Зниження апетиту
  • Проблеми зі сном
  • Втрата ваги

Як діагностується сезонний  афективний розлад?

Дуже важливо, щоб ви не займалися самодіагностуванням і самолікуванням. Якщо ви помітили у себе симптоми депресії, зверніться до лікаря за детальним обстеженням. Іноді, певні фізичні захворювання можуть також викликати симптоми депресії. У той же час симптоми сезонної депресії можуть свідчити про більш складний  психічний  стан. При обстеженні лікар повинен визначити стан симптомів і, відповідно, призначити ефективне лікування.

Як лікувати сезонний  афективний  розлад?

В залежності від складності стану, існують різні методи лікування. Також метод лікування залежить від того, чи немає у вас при цьому іншого виду депресії або біполярного розладу. При сезонному афективному розладі рекомендується, якомога більше часу проводити на вулиці, для того щоб заповнити потребу в денному світлі. Якщо це неможливо через темні зимові місяці, призначають прийом антидепресантів і світлолікування.

Що таке світлолікування?

Світлолікування складається з повного діапазону яскравого світла, спрямованого прямо в очі. Пацієнт сидить на відстані 3 метрів від джерела яскравого світла, яке в двадцять разів яскравіше, ніж звичайне кімнатне освітлення. Лікування починають з 10-15 хвилинного сеансу, збільшуючи його до 30-45 хвилин в день, в залежності від реакції хворого.

Деякі пацієнти одужують після декількох сеансів. Іншим потрібно трохи більше часу. Якщо поліпшення не настає, то лікар може збільшити світлолікування до двох сеансів на день. Пацієнтам, яким світлолікування приносить полегшення, радять продовжувати сеанси в профілактичних цілях до тих пір, поки не настане весна.

Чи є світлолікування ефективним методом лікування?

Деякі дослідники пов’язують появу сезонної депресії з гормоном мелатоніном, який викликає млявість. Коли світло потрапляє на сітківку ока, він провокує процес в організмі, внаслідок якого зменшується секреція мелатоніну Таким чином, світло зменшує кількість мелатоніну і сприяє виробленню серотоніну в мозку. Тому вважається,  що світлолікування має антидепресивний ефект.

Сучасні експерти вірять, що за допомогою світлолікування можна лікувати і харчові розлади, і безсоння, і гостру депресію (стани, не мають відношення до сезонної депресії). Дослідження показали що, приймаючи антидепресанти разом з проходженням сеансів світлолікування, дає позитивний результат щодо покращення настрою й збільшення життєвої енергії.

Чи можна запобігти сезонний  афективний розлад?

Якщо у вас вже були напади сезонної депресії, наступні поради допоможуть вам уникнути її в майбутньому:

  • Намагайтеся більше часу проводити на вулиці, навіть якщо на вулиці похмуро. Ви все одно отримаєте необхідну порцію денного світла.
  • Навіть якщо ви ще не відчули прояви симптомів хвороби, починайте з приходом осені відвідувати сеанси світлолікування.
  • Дотримуйтесь добре збалансовану дієту, стежачи за тим, щоб ви отримували всі необхідні вітаміни і мікроелементи. Це допоможе залишатися енергійними, незважаючи на потребу організму в вуглеводних і солодких продуктах.
  • Намагайтеся робити фізичні вправи протягом як мінімум 30 хвилин три рази на тиждень.
  • Намагайтеся залишатися активними в соціальному житті і повсякденних заняттях. Для людей з розладами настрою соціальна підтримка відіграє найважливішу роль в процесі одужання.

Коли пора звернутися до лікаря при сезонному афективному розладі?

Якщо у вас з’явилося відчуття пригніченості, втоми і дратівливості в певну пору року, і при цьому воно повторюється через рік знову і в той же час, можливо у вас одна з форм сезонного афективного розладу розкажіть  про ваші відчуття лікарю. Дотримуйтесь його рекомендацій з приводу лікування і способів зміни життєвих звичок.

 

 

 

Авторadmin_opnl

Як Рада впливає на фізичне та психічне здоров’я депутатів

Можливо кожен пересічний українець не проти відвідати “святиню всіх святих” – те місце, де розробляються та приймаються закони, які визначають умови нашого існування. Будівля під куполом. Сесійна зала Верховної Ради України.

Згадую своє перше відвідування, коли мені водночас пощастило втричі. Це було в травні 2015 року на Парламентських слуханнях на тему “Військово-медична доктрина України”. Крім першого відвідування самої будівлі, мені була надана честь постояти протягом 5 хвилин за тою самою трибуною, яку так багато разів я бачила на екрані телебачення, яка не тільки знала, але і відчувала на собі багатьох відомих політичних діячів країни, усіх президентів України. Саме з цієї трибуни вперше за останні 15 років я мала честь говорити про забезпечення національного психічного здоров’я в Україні в межах військово-медичної доктрини (в 2000 році в цьому залі народні обранці приймали Закон України “Про психіатричну допомогу”). Відчуття відповідальності та усвідомлення важливості питань, про які йшла мова на цих Парламентських слуханнях, повністю охопили мою свідомість, що не дало можливості розгледіти саму будівлю та її дизайн.

Другий візит до залу засідань Верховної Ради відбувся в грудні того ж 2015 року, знову на Парламентські слухання про реформу охорони здоров’я, де я мала честь вдруге протягом 5 хвилин виступати та розповідати про психічне здоров’я як важливу складову національної безпеки держави та стабільності в суспільстві. В своєму виступі від імені усіх психіатрів країни я звернулася до депутатів стосовно розгляду двох наших прохань, а саме, терміново розглянути зміни до Закону України”Про психіатричну допомогу” в першому читанні та всіляко сприяти створенню та затвердженню Державної Програми охорони психічного здоров’я населення України. Я можу з гордістю констатувати, що депутати нас почули! Майже через два роки ми вже мали Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги, прийнятий ВР України 14.11.2017 року та схвалену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1018-р Концепцію розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року.

Не можу не згадати ще про один візит до будівлі ВР України, але не сесійної зали, а парламентських комітетів, де мене звинуватили головним корупціонером країни, хоча пізніше вибачились, розібравшись (почуття цієї ситуації заслуговують на окрему увагу).

Другий мій візит до ВР України був більш усвідомленим. Мені дісталося сісти на робоче місце народного депутата Мустафи Найема. Я зробила фото цього місця з надписом прізвища народного депутата та відправила з гордістю це фото знайомим та друзям. Моя увага на початку була привернута до партеру з його секторною системою розміщення депутатів. Я довго розглядала розташування усіх партій в сесійній залі та намагалася знайти в цьому логіку або закладений зміст. Моя увага була привернута на кольори тканини та дерев’яні меблі, які, здалося, увібрали в себе всі нюанси політичного та ідеологічного життя нашої країни. Це не можна уявити собі, що вони бачили й чули за стільки років! Я чомусь тоді подумала про їхнє психічне здоров’я… В наступному 2019 році ця будівля буде святкувати свої 80 років. Може з історичної точки зору це взагалі глибоке дитинство, але скільки ж відбулося історичних змін саме за цей період!

Звернула увагу на покриття підлоги та стелю. Купол з металу і скла, що забезпечує приміщення природним світлом. В центрі куполу розташована кришталева люстра з кольоровим склом, яка начебто нагадує соняшник, що є символічним для України. Самодостатній стіл президії на підвищеній частині підлоги, ложа для уряду; ложа Президента України, ложа для поважних гостей, балкон для дипломатів, преси та гостей. І звичайно ж, трибуна для доповідача.

Весь час знаходження в сесійній залі мене не покидало якесь дивне відчуття, яке так і не знайшло тоді своє усвідомлення…

Після Парламентських слухань прочитала історичну довідку про цю будівлю. Була здивована, що загальна площа сесійної зали складає близько 650м². І це для роботи 450 народних обранців. Це 1,4 м² загальної площі сесійної зали на кожного депутата. А якщо забрати площу для президії, уряду, Президента України, для дипломатів, преси та гостей, мені даже страшно подумати скільки залишиться саме для кожного депутата. І після цього я зрозуміла те своє дивне відчуття. Поруч із почуттям гордості, радості та усвідомлення причетності до історичних подій, я відчувала певний дискомфорт від недостатності місця, простору, повітря та світла. І тоді я чомусь подумала про охорону праці законотворців.

Існують в Україні норми площі на одного пацієнта в лікарні, робочого кабінету лікаря, маніпуляційної кімнати, складів, що в розпорядженні сестри-господарки, а також норми площі при утриманні тварин в зоопарках та при веденні сільського господарства, риб в акваріумах, дельфінів в басейнах та т.п.

Чи розповсюджується на народних депутатів Закон України “Про охорону праці” та санітарні правила устрою і державні будівельні норми України? Чи думали про санітарні умови роботи депутатів ще в 1936 році архітектор В. Заболотний та державна комісія, яка прийняла будинок українського парламенту з оцінкою “відмінно”? Чи стало актуальним це питання під час реставраційних робіт в 1985 році та в 1990 роках, зазнавши певної реконструкції та декомунізації, що мала продовження в 2008 році за ініціативи Голови Верховної Ради Арсенія Яценюка (з зали прибрали комуністичну символіку)!

Згідно ст.21 Закону України “Про охорону праці”, необхідно дотримуватися вимог щодо охорони праці під час проектування, будівництва та реконструкції підприємств. Чому б Міністерству охорони здоров’я України не прийняти наказ про затвердження державних санітарних правил та норм утримання сесійної зали ВР України та організації законодавчого процесу?

Якщо ми говоримо про необхідність змін в роботі нашого законодавчого органу держави, а саме, електронну систему голосування, явку депутатів на роботу, інші дисциплінарні питання, тривалість сесій та перерв, зменшення загальної кількості депутатів та кількість жінок-депутатів у ВР України, ми не можемо оминути питання санітарних норм організації роботи даної інституції, що має значення як для фізичного, так і психічного здоров’я депутатів, а значить і якості рішень та законів, які вони приймають.

Коли це буде здійснено, то, я сподіваюсь, що робота ВР України стане ефективною та результативною.

 

Джерелоwww.obozrevatel.com

Авторadmin_opnl

Реабілітація атовців: давайте дамо відповідь на 5 основних питань

Вирішила написати своє бачення проблемної ситуації після прочитаної інформації в соціальній мережі “Фейсбук” на сторінці заступника Генерального прокурора – Головного військового прокурора України Анатолія Матіоса. Повністю підтримую його думку: “… ця прикра ситуація змушує з сумом констатувати, що наявність значного матеріального ресурсу не гарантує його раціонального і ефективного використання, а робота органів виконавчої влади по реабілітації воїнів поки що з боку держави, є просто катастрофічно руйнівною і байдужою до тих, хто втратив здоров’я, захищаючи країну”.

Починаючи з 2014 року скільки вже було на тему психологічної реабілітації проговорено, написано, проведено круглів столів, нарад, організовано нових структур, установ, закладів, підготовлено фахівців, витрачено міжнародних та державних коштів. В 2015 році 18 березня виданоУказ Президента України № 150 “Про додаткові заходи щодо соціального захисту учасників антитерористичної операції”. Розпорядження КМ України від 12 липня 2017р. № 475-р отримано документ “Про схвалення Концепції Державної цільовоїпрограми з фізичної, медичної, психологічноїреабілітації і соціальної та професійної реадаптації учасників антитерористичної операції на період до 2022 року”. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017р. № 1018-р схвалено “Концепція розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року”. Не можна не сказати про проведену колосальну роботу із значними витратами людського фактору та часу для розробки законопроекту “Про реабілітацію”.

Маю пряме відношення до питання психологічної реабілітації. Може хотілося б більше, але не сталося. В 2014 році я увійшла до складу робочої групи при Державній службі у справах ветеранів війни та учасників АТО. Мета цієї групи була визначити умови тендеру для проведення торгів на послугу щодо психологічної реабілітації. Багато хто з членів робочої групи залишив її з часом. Причини були різні. Я не погодилася з запропонованими умовами тендеру, офіційно написала свою професійну думку з цього питання, яку кожен член робочої групи відправляв електронною поштою. Після цього мене вже не запрошували на засідання. Але історія на цьому не завершилася.

В 2016 році я отримала повістку до слідчого органу в якості свідка, як член робочої групи при Державній службі у справах ветеранів війни та учасників АТО. Було з’ясовано, що майже 50% державних коштів витрачені нецільове і на 13 керівників закладів, що виграли тендер, заведені кримінальні впровадження. Скільки цікавого я тоді почула під час допиту! Яким професійно підкованим був слідчий! Він запитав про міжнародні практики та стандарти, наукові дослідження з даного питання, проведені в Україні, критерії оцінки якості результатів психологічної реабілітації, питому вагу індивідуальних та групових сеансів при роботі з учасниками АТО та інше.

Згадуючи питання слідчого про доказовість термінів проведення і запропонованих схем реабілітації, на думку приходять слова, почуті в Хорватії під час знайомства з їхнім великим досвідом післявоєнного відновлення: “період реабілітації завжди довше ніж період конфлікту”. Що ж тут казати про 14 днів психологічної реабілітації в умовах санаторно-курортного закладу без наявності комплексної індивідуальної реабілітаційної програми для кожного учасника АТО!

Слово “реабілітація” включає 2 значення: повернення втраченої гідності та функціональне відновлення. Зробивши крок в європейську історію становлення системи реабілітації, дізнаємося, що вперше поняттям професійна реабілітація (основне завдання: повернення людей до роботи) з’являється в 1940-1960 рр., коли треба було інтегрувати людей в післявоєнний час. В 70 роки минулого століття відбуваються зміни вектору реабілітаційного процесу. Виникає потреба інтегрувати людей з вадами психічного здоров’я в суспільство, забравши їх з лікарні. У багатьох таких пацієнтів в умовах тривалого перебування в стаціонарі розвивається байдужість, покірливість, залежність та деперсоналізація. 80-ті роки характерні розвитком альтернативних форм обслуговування, а саме, створенням психологічних реабілітаційних центрів та центрів підтримки.Досягненням цього періоду є вперше розуміння необхідності налагодження взаємодії між медичними та соціальними службами, работодавцями та місцевими органами управління. Вперше відчута потреба роботи с пацієнтом в мультидісциплінарній команді. Але постає дуже потужна проблема – це політичне рішення розподілу фінансів. Тільки в 90-ті роки починається розвиток реабілітаційної методології, а з 2000 року– акцент на життя в суспільстві та участі оточуючих. Нажаль, але Україна відстає в модернізації психологічної реабілітації на декілька десятиріч.

За даними 2015 року в Міністерстві охорони здоров’я України нараховувалося 2635 лікарів-психіатрів, 948 лікарів-наркологів, 538 психологів і лікарів-психологів; в Міністерстві соціальної політики України – 375 психологів, Міністерстві інфраструктури України – 73 психолога; Міністерстві оборони України – 540 офіцерів-психологів; Міністерстві внутрішніх справ України – 484 психолога; Міністерстві освіти і науки України – 14832 практичних психологів та в Державній пенітенціарній службі України – 293 психолога. Здається потенціал держави найпотужніший!!! Да ще й держава вирішила фінансувати психологічну реабілітацію! Звичайно, це дуже своєчасно, сучасно та перспективно. Але на жаль, ми живемо в Україні.

Для розбудови будь-якої системи цивілізованим еволюційним шляхом необхідно скерувати зусилля по трьом напрямкам. Перший – ефективне використання наявних ресурсів, зокрема фінансових та кадрів, що є найголовнішим; другий – модернізація існуючої системи та приведення у відповідність до визначених та пріоритетних стандартів; третій – створення нових елементів системи з сучасною ідеологією в межах запланованої стратегії.

Для якісної організації системи психологічної реабілітації учасників АТО ми маємо надати чітку відповідь на 5 основних питань. Яку допомогу потребують ветерани?Соціальну, психологічну, медичну. Де має надаватися ця допомога? За місцем проживання. Хто має надавати допомогу? Мультидисциплінарна команда: соціальний працівник, психолог, лікар, медична сестра, інші. Як надавати допомогу учаснику АТО? Згідно розробленої індивідуальної програми реабілітації. Яка ідеологія процесу психологічної реабілітації? Зміна стаціонарного мислення щодо проведення реабілітаційних заходів, зокрема і в межах санаторно-курортних закладів на амбулаторне.

Важливою складовою процесу психологічної реабілітації є розробка індивідуальної програми для кожного військового, яка має базуватися на визначеному реабілітаційному потенціалі людини та його потребах, включати індивідуальну психотерапію, групову (гомогенну, гетерогенну), сімейну, подружню та інші з чітким визначенням програми проходження, а саме, частота сеансів, їх тривалість, хто має проводити, як і коли, а також економічні розрахунки всіх послуг. Такі програми розробляються на рік або 6 місяців, узгоджуються з військовим, його родиною та структурами, які будуть надавати відповідні послуги, незалежно від підпорядкування цих структур, та звичайно, враховуючи потребу людини.

Три основних кити психологічної реабілітації – це кадри, фінанси та орган управління системою (з урахуванням особливостей і можливостей країни). Кадри є, і в достатній кількості (питання якості кадрів – це процес часу); фінанси також є, скільки їх потрібно, невідомо, розрахунки не проводилися, наявні кошти не використовуються в повному обсязі, ті, що використовуються – нераціонально. Орган управління системою (або я б сказала, платформа, на який будуть вирішуватися основні стратегічні та тактичні питання) відсутній.

Хочу знов повернутися до досвіду Хорватії щодо розбудови системи психологічної реабілітації, де при керівництві держави був створений санітарний штаб, а одним із заступників голови штабу призначений лікар-психіатр, який об’єднав відомих професійних фахівців в сфері охорони психічного здоров’я держави. Перша державна програма тільки для ветеранів – інвалідів була прийнята в 1999 році. Кошти були скеровані на будівництво 33 психосоціальних центрів (4 основних методичних та 29 регіональних) (населення Хорватії 4284889 осіб). Друга програма з розширеними завданнями (вже і для родичів ветеранів – інвалідів) була прийнята в 2005 році і третя – в 2014, яка включала заходи для всіх ветеранів та їхніх родин, а не тільки тих, хто був інвалідом.

Вивчаючи досвід не тільки Хорватії, а також Грузії, Ізраїлю та Америки, дозволю собі не погодитися із тезою Віце-Прем’єра Міністра України Павла Розенко, наведеною в “Цензор.НЕТ” про скерування вирішення проблеми психологічної реабілітації та персональну відповідальність та покарання за затримку фінансування на чиновників Міністерства соціальної політики спільно з Державною службою у справах ветеранів і учасників АТО. Питання психологічної реабілітації – це міжвідомча компетенція, тому відповідальність має бути доручена тільки Прем’єр-Міністру України або його заступнику.

Протягом 5 років ми фахівці психіатри звертаємося до представників законодавчої та виконавчої влади з пропозицією створити Громадську Координаційну Раду з питань охорони психічного здоров’я при КМ України з затвердженим Положенням та планом і графіком роботи (або при ВР України чи при Адміністрації Президента України) для вирішення всіх нагальних питань в цьому напрямку. Така Громадська Координаційна Рада може стати тим недостатнім третім китом – органом управління, який буде вирішувати основні стратегічні та тактичні питання, на платформі якої представники всіх Міністерств та відомств зможуть відпрацьовувати складні міжвідомчі алгоритми, а також долати перешкоди та непорозуміння. І ще дуже важливе – аналогічні Громадські Координаційні Ради будуть створені в кожному регіоні.

А поки в країні в цьому питанні існує хаос. Реабілітацією займаються хто завгодно і як завгодно, називаючи себе відповідними спеціалістами, незважаючи на відсутність спеціальної підготовки та покупаючи один у одного сертифікати з навчання. А держава не контролює цей процес, йде від рішення даної проблеми, намагаючись відсутність реальних практичних результатів обґрунтувати збільшенням затверджених неякісних та недіючих папірців.

Джерелоwww.obozrevatel.com

Авторadmin_opnl

Психологічна реабілітація АТОвців: відсутність рішення – втрачені долі людей

Продовжу тему психологічної реабілітації і спробую пофантазувати, хто і як сьогодні можуть ефективно освоїти державні 109 млн. коштів, виділених на психологічну реабілітацю. А що ми знаємо взагалі про цю послугу? Це загальна сучасна потреба або ситуаційно обумовлена? А може, взагалі, нав’язана засобами масової інформації? Згодна, що психологічну реабілітацію учасників АТО необхідно розглядати в контексті загальної системи психологічної реабілітації, без відокремлення. Але позбутися політичної складової тяжко, та ще й при наявності державних коштів. А скільки ще витрачено міжнародних коштів на психологічну реабілітацію! Так чому ж висновки від реалізації колосальних фінансових та людських капіталів залишають бажати кращого? Не секрет, що використовуючи політичну складову та починаючи розмову про психологічну реабілітацію учасників АТО, можна збудувати всю систему вцілому, як це і відбувалося в інших країнах під час надзвичайних подій.

Чому в минулому році половину коштів, серед тих, що виділені на психологічну реабілітацію, направили на придбання устілок для ортопедичного взуття, а решту повернулися в бюджет як невикористані? На мій погляд, проблема полягає в невизначеній стратегі та невизначеному матеріальному субстраті для фінансування. А устілки – це ж конкретно!

В організаційному розумінні психологічна реабілітація – це процес взаємодії двох або більше людей (надавача та отримувача послуги) через визначені спосіб та умови. Усі складові даного процесу мають своє фінансове навантаження. Оплата праці надавача послуги, матеріальне забезпечення умов проведення послуги (стаціонар-“ліжко”, дений стаціонар – “місце”, кімната для проведення індивідуальної роботи, кімната для проведення групових занять тощо), вартість конкретного способу втручання та визначення в матеріальному еквіваленті витрат на отримувача послуги. Головна умова – це залишити людину в звичайному для неї середовище, поруч із близькими та без відриву від виконання родинних та професійних обов’язків, забезпечивши також соціальний супровід. На що конкретно треба скерувати кошти в цьому процесі взаємодії? Нелегка задача. Чи можуть заклади охорони здоров’я проводити психологічну реабілітацію? Звичайно, так! Є спеціалісти психологи, є матеріальне забезпечення умов проведення даної послуги, навіть є обов’язкові індивідуальні програми реабілітації, що включають заходи з психологічної реабілітації, не говорячи вже про кількість пацієнтів. Чи можуть заклади охорони здоров’я отримати кошти за державною програмою “Психологічна реабілітація учасників АТО”?

Рішення знайшлося. Збудовані в радянські часи санаторно-курортні заклади виявилися в скрутному стані, збідніли внаслідок недостатнього фінансування. Тому вони дуже швидко запропоновали санаторно-курортну путівку визначити як процес психологічної реабілітації. І все начебто стало на свої місця. І відповідним закладам добре, вони будуть мати таке довгочікуване державне фінансування, стабільне протягом року, а якщо програма буде декілька років, то і шанси збільшуються. І психологів можно працевлаштувати в санаторіях, да і люди отримали від держави можливість відпочити в санаторно-курортному закладі. Є тільки одне “но”! Перебування учасника АТО в санаторно-курортому закладі протягом 14 чи 21 дня не має нічого схожого з психологічної реабілітацією. Людина знов відривається від родини, роботи, хоча короткотривало, але ізолюється від звичаного життя, що може ще й погіршити ситуацію. Тому і результату до сьогодні не має. Корабель був названий неправильно. Це не психологічна реабілітація, а забезпечення участника АТО пільговою путівкою до санаторно-курортного закладу.

Всі на сьогодні затверджені документи стосовно питань психологічної реабілітації розроблялися в своєї більшості під назву даної державної програми, а тому і не працюють в практичній реальності чи створюють реальні загрози для виконавців (про що говорять існуючи кримінальні впровадження, труднощі освоєння коштів та пошук винних за зрив програми).

Безрезультатні 4 роки роботи державної програми мають стати підставою не для пошуку винних, а ретельного аналізу ситуації фахівцями та внесення швидких змін там, де це буде потрібно. Дійсно, в 2014 році прийняте рішення сьогодні не підтвердило свою ефективність.

Можливо для швидкого виправлення ситуації, що склалася, було би краще змінити назву державної програми, де чітко визначитися саме на що мають бути витрачені кошти сьогодні. А такі пропозиції звучали ще в 2014 році, із зостереженнями не плутати санатоно-курортне лікування з психологічною реабілітацією та про наявність реальних ризиків щодо нецільового використання бюджетних коштів в майбутньому.

Дана ситуація ще раз підкреслює конче необхідність створення Громадської Координаційної Ради з питань охорони психічного здоров’я при КМ України з затвердженим Положенням та планом і графіком роботи для вирішення всіх нагальних питань в цьому напрямку. Впевнена, що розгляд даної ситуації Громадською Координаційною Радою при КМ України (до складу якої мають увійти професіональні фахівці з різних міністерств та відомств) зайшов би найкраще вирішення ситуації, а українці отримали би Закон України “Про реабілітацію”, який з приводу труднощів домовленності, досі покривається пилом.

Відсутнісь рішення в даному питанні – це не тільки втрачені кошти, або нераціонально чи нецельово використані, це перш за все втрачені долі людей та родин, поступове збільшення кримінальної та суїцидальної поведінки з усіма відповідними наслідками.

 

Джерелоwww.obozrevatel.com

Авторadmin_opnl

Охорона психічного здоров’я в умовах соціально-економічної кризи та процесів глобалізації

Сьогодні з екранів телебачення, в громадському транспорті, з уст чиновників та депутатів, а також з уст пересічних громадян, ми все частіше чуємо професійну психіатричну термінологію. Які для цього існують підстави? Чи можемо ми – професіонали в сфері охорони психічного здоров’я, радіти рівнем обізнаності українців з цього питання, чи навпаки, мусимо бити на сполох.

Нажаль, рівень обізнаності українців питанням охорони психічного здоров’я достатньо низький, індикатором чого і є невідповідні та образливі посилання на професійну психіатричну термінологію; зростання стигматизації сфери надання психіатричної допомоги, як пацієнтів, так і фахівців, а також відповідних організаційних структур.

За даними наукових досліджень психічні розлади частіше зустрічаються серед людей з низьким соціально-економічним статусом. Однак дуже важливим є той факт, що соціально-економічний статус в значній мірі пов’язаний з психічним здоров’ям. Між психічним здоров’ям та соціально-економічним розвитком існує дуже потужна кореляція, і не можна цим зневажати при проведенні соціального, економічного та медичного планування чи реформування, що відбувається сьогодні в Україні. Неможливо отримати позитивний результат від реформування та перспективний розвиток економічної політики в державі без розуміння важливості питань охорони психічного здоров’я населення країни.

Сьогодні в Україні за офіційними даними більше ніж півтора мільйона внутрішніх переселенців і більше мільйона шукають можливостей проживання за межами країни. Доведено, що у таких людей і психічні і соматичні розлади зустрічаються частіше у порівнянні з основною популяцією. Типовими проблемами в даному випадку стають порушення прав людини, низький рівень соціальної підтримки, тривала або постійна дискримінація, розлади адаптації, посттравматичний стресовий розлад, депресія та ризик підвищення частоти інших захворювань.

Дані низькі наукових досліджень доводять про достовірність більш високої частоти суїцидальних думок та самоушкоджень серед переміщених осіб, а також високий рівень булімії та нервової анорексії.

Соціально-економічний розвиток зштовхається впливом глобалізації, яка може мати як позитивний так і негативний вплив на психічне здоров’я людини. Наявність інтернату, що дає можливість миттєвої передачі інформації, швидкі способи пересування, доступ до сучасних технологій, реальний культурний обмін з іншими країнами, наявність наднаціональних політичних інституцій з одного боку та поглиблення в наслідок цього соціальної нерівності з іншого боку впливають на існуючу психіатричну практику та стратегії управління системою охорони психічного здоров’я.

Якщо розглядати збільшення збіднення населення внаслідок глобалізації, то, дійсно, глобалізація має негативний вплив на психічне здоров’я. Бідна країна не може забезпечити населення відповідною адекватною психіатричною та психологічною допомогою та характеризується низьким рівнем соціальної підтримки, що впливає на економічний розвиток країни. Однак вважається, що при правильному управлінні процесом глобалізації, вона може бути інструментом економічного розвитку та зміцнення соціального капіталу.

Важливим вкладом психіатрів та психологів на процес глобалізації є надання високоякісної доказової медичної допомоги з чітким розумінням, що медична допомога надається в конкретному соціальному і політичному контексті, який в значній мірі визначається розробниками стратегій та політиками.

Не залишається без змін від впливу глобальних процесів і клінічна психіатрична та психологічна практика. Підвищується доступність інформації про служби охорони психічного здоров’я через засоби масової інформації (інтернет, фейсбук та інше), збільшується розповсюдженість психічних розладів, які викликані соціально-економічними змінами та іншими життєвими подіями, з’являється різноманітність провайдерів психіатричної та психологічної допомоги з розширенням спектру сучасних доказових підходів до надання психіатричної допомоги, підвищується вплив міжнародних протоколів на процес навчання фахівців сфери охорони психічного здоров’я, на стратегію та політику охорони психічного здоров’я взагалі та на захист прав людини.

Незважаючи на полярність думок про вплив глобалізації на психічне здоров’я, будемо притримуватися позиції про її позитивний вплив на розвиток психіатричної служби України. Впевнені, що ми не проґавимо свій шанс назавжди позбутися шлейфу тоталітарного минулого, досягнувши достатнього рівня освіченості всього населення країни, позбавившись практики вживання професійної психіатричної термінології непрофесіоналами.

Авторadmin_opnl

Виборчий процес та психіатрія: Що робити з божевільними виборцями й депутатами?

Відповідаючи на питання – чи можуть люди з вадами психічного здоров’я обирати й бути обраними?

Завершилася восьма сесія роботи Верховної Ради України. Депутати пішли на відпочинок. Півтора місяці тиші в сесійному залі, в кулуарах під куполом, на місцях у регіонах. Значно зменшена буде активність на політичних каналах. Затишшя перед бурею… З вересня значно активніше почне відбуватися виборчий процес з усіма його наслідками. Чому ми, психіатри, починаємо турбуватися вже зараз? До чого нам, фахівцям делікатної професії, працюючи тихо і далеко в тилу та допомагаючи всім нашим громадянам, ніколи не звертаючи увагу на їхню партійну приналежність, думати про виборчий  процес?

Тому що у нас є своя прикра історія та брудні деталі буденного життя. Кожен раз при наближенні до виборчого процесу перед нами постають 2 питання. Чи можуть люди з вадами психічного здоров’я віддавати свої голоси за того чи іншого кандидата? Чи потрібно обранцям народу проходити психіатричний огляд на визначення стану психічного здоров’я?

Стосовно першого питання. Чи пам’ятають ще психіатри часи роботи в минулому СРСР та виконання наказу Міністерства охорони здоров’я СРСР від 02.01.1980 року № 1 “О порядке признания лиц умалишенными при рассмотрении вопроса о внесении их в списки избирателей»? Зверніть увагу на номер та дату наказу! Після новорічних свят, мабуть, це було головним питанням для Міністерства  охорони здоров’я СРСР. 

Цим наказом була затверджена “Інструкцію про порядок визнання осіб божевільними при розгляді питання про внесення їх до списків виборців”, узгоджена з Прокуратурою СРСР, Верховним Судом СРСР, Міністерством юстиції СРСР і Міністерством внутрішніх справ СРСР та форма медичного висновку комісійного огляду особи, щодо якої вирішується питання про визнання її божевільною.

Цей документ є дуже цікавим, як історичний факт порушення прав людини з вадами психічного здоров’я, посилаючись на Конституцію СРСР, Закон про вибори до Верховної Ради СРСР щодо не включення громадян у списки виборців та визнання їх божевільними за рішенням суду або за висновком лікарської комісії. Кожен пункт даного документу сам по собі викликає бурю емоцій. Мій погляд привернули увагу пункти 1 і 7, в яких говориться про створення у психіатричних і наркологічних установах спеціальних комісій, які складалися не менше, аніж із 3-х лікарів-психіатрів (психіатрів-наркологів). Згідно з приміткою в наказі, у тих місцевостях, де комісію в складі трьох психіатрів не можна було створити, допускалося створення комісії у складі двох психіатрів, а у виняткових випадках огляд міг проводитися одним лікарем-психіатром із залученням лікаря іншої спеціальності (п.1).

“Висновки лікарських комісій по огляду осіб, які за психічним станом можуть бути віднесені до категорії божевільних, і їх копії направляються в письмовій формі лише виконкомам місцевих Рад народних депутатів і дільничним виборчим комісіям за їх письмовими запитами. Оглянутим особам і їх близьким родичам висновок лікарської комісії може бути повідомлено тільки в усній формі” (п.7).

Думаю, коментарі тут зайві. В Україні сьогодні ситуація значно відрізняється від часів Радянського Союзу. Але чи зможемо ми, фахівці, утримати сьогоднішній стан справ стосовно людей з вадами психічного здоров’я, якщо законотворці задають нам дивні питання? В Україні відсутні в законодавчій термінології такі терміни як “божевільний” або “розуму позбавлений”. Згідно з Законом України “Про вибори народних депутатів України”, право голосу на виборах депутатів мають громадяни України, яким на день голосування виповнилося вісімнадцять років і які мають право голосу й є виборцями. Підставою реалізації виборцем свого права голосу на виборах є його включення до списку виборців на виборчій дільниці. Згідно з п.9 ст.2 даного закону, не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним. Серед пацієнтів із вадами психічного здоров’я відсоток таких людей незначний. Саме поняття “недієздатності” в тому вигляді, що існує сьогодні в Україні, викликає багато запитань та потребує окремого розгляду та змін у найближчому майбутньому.

Друге питання – це створення в психіатричних закладах спеціальних виборчих дільниць та забезпечення права пацієнтам цих лікарень на участь у виборчому процесі. Якщо в радянські часи Міністерством охорони здоров’я був затверджений окремий алгоритм участі наших пацієнтів у виборчому процесі, то сьогодні в Україні такий алгоритм відсутній (і це, може, позитивний крок з одного боку, і можливість зловживань – з іншого боку). Пацієнти мають право обирати, але це право залежить від громадянської позиції керівника закладу та його рішення про створення спеціальної виборчої дільниці та організації роботи виборчої кампанії в закладі надання психіатричної допомоги (з усіма позитивними та негативними наслідками) або відмова про створення спеціальної виборчої дільниці. І рішення тільки за керівником закладу.

Я знаю цю проблему не теоретично, а маючи неодноразовий практичний досвід організації спеціальної виборчої дільниці в психіатричній лікарні під час роботи головним лікарем достатньо потужного психіатричного закладу на 480 ліжок. Це як у ситуації – що гірше: відмова від надання медичної допомоги чи надання неякісної медичної допомоги? Інколи відмова набагато краще і відповідальність менше… Тому зробивши великий крок уперед по забезпеченню права людей із вадами психічного здоров’я в Україні приймати участь у виборах, законодавство потребує удосконалення від суб’єктивного впливу керівників психіатричних закладів на цей процес.

Відверто кажучи, ніколи не чула про створення в інтернатних установах психоневрологічного профілю, підпорядкованих Міністерству соціальної політики України, спеціальних виборчих дільниць. Знаємо, що саме в цих закладах відсоток недієздатних осіб високий, але далеко не всі підопічні позбавлені права обирати. Можливо мотивацією позбавлення майже всіх підопічних дієздатності в інтернатних установах психоневрологічного профілю, навіть безпідставних, є, поруч з іншим, і позбавлення їх права обирати, що зменшує коло проблем для керівника закладу.

Тому, відповідаючи на питання «Чи можуть люди з вадами психічного здоров’я віддавати свої голоси за того чи іншого кандидата?”, кажемо – “Так”. І це є великим і важливим кроком уперед на шляху захисту прав людей з вадами психічного здоров’я в Україні. Але, суб’єктивний вплив на це рішення сьогодні не виключений.

Інше питання – про необхідність майбутнім обранцям народу проходити психіатричний огляд на визначення стану психічного здоров’я – виникає кожен раз перед початком виборчої кампанії. Кожен раз, ми, фахівці, говоримо – “Ні”.

Ставлячи перед нами таке питання, плутають поняття психічного здоров’я та поняття етики, моралі, освіченості людини й готовності до вирішення важливих державних питань. 

Ми чітко розуміємо, що:

– відсутня доказова база про негативний вплив психічних розладів на законотворчі процеси в державі;

– серед психічних розладів є тяжкі і, в своїй більшості, такі люди з тяжкими психічними розладами неспроможні подолати усі вимоги виборчого процесу;

– окрім психічних, існують інші розлади, що теоретично можуть впливати на прийняття важливих державних рішень (як позитивно, так і негативно);

– і, мабуть, основне: люди обирають депутатів не на підставі їх здоров’я, фізичного чи психічного.

Однак сьогодні в нашій країні можливо все. Не впевнена, що законотворці внесуть зміни до  Закону України “Про вибори народних депутатів України”, зобов’язавши потенційних кандидатів проходити психіатричний огляд. Але чому б Міністерству охорони здоров’я України не прийняти наказ “Про порядок визнання осіб божевільними або розуму позбавленими, при розгляді питання про внесення їх до списків кандидатів у депутати”? І тоді ми, психіатри, вимушені будемо виконувати цей наказ (як і деякі інші, прийняті сьогодні МОЗ України). Хай живе повернення в минуле! Таке сьогодні бажане використання психіатрії з політичною метою!

Я розумію, що ні Міністерство охорони здоров’я України, ні Кабінет Міністрів України не приймуть подібне рішення. Ми сьогодні інші. Якщо ми сьогодні обираємо брехливих та злих людей, то хто нам винен, і до чого тут психіатри!

Автор: Ірина Пінчук

Джерело: www.ukrinform.ua

Авторadmin_opnl

Виборчий процес та психіатрія: Коли король поїхав дахом

Нас, психіатрів, запитують – чи потрібно обранцям народу проходити психіатричний огляд на визначення стану психічного здоров’я?

У 2013 році, в межах обміну досвідом та вивчення системи організації психіатричної допомоги європейських країн, група психіатрів та психологів Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України відвідала Німеччину. Звичайно, увагу та зацікавленість привернула Баварія – земля, куди з’їжджаються мільйони туристів з усіх куточків світу.

Країна, в якій чимало з того, що відбувається нині, започатковано завдяки неімовірній історії правління психічно хворого короля. Наша група також скористалася можливістю, щоб приїхати в Швангау і помилуватися на Нойшванштайн, збудований Людвігом II.

Звичайно, цікавим для нас, психіатрів, є життя даної відомої людини з вадами психічного здоров’я, прояви захворювання, рівень соціального функціонування та якість життя короля, а також історія всієї країни під час його керування та вплив стану психічного здоров’я Людвіга ІІ на події того часу. Однак уся ця світова історія для фахівців сьогодні цікава ще й іншим – ставленням оточуючих до людини-правителя з вадами психічного здоров’я, тією делікатнішої ситуацією, що склалася, а саме – сміливістю офіційного визнання й оприлюднення психічної хвороби короля. А може це не сміливість, а банальна політична ситуація, що склалася на той час, або один із перших прикладів використанням психіатрії з політичною метою?

Баварський король Людвіг IІ

Парламент, разом із родиною, прийняв рішення про проведення психіатричної експертизи Людвігу ІІ. Медична комісія з чотирьох психіатрів в 1886 році встановила діагноз «параноя». Король був визнаний недієздатним, і 12 червня 1886 року члени урядової комісії проникли в Нойшванштайн і таємно вивезли Людвіга ІІ в замок Берг, який був розташований на Штанбергському озері. Наступного дня король разом із лікарем не повернулися з прогулянки, їхні тіла були знайдені в цьому озері.

Король-місяць (як його називали) залишив реальні унікальні замки та красиві і сумні легенди про своє життя. Його неординарна особистість та неадкватна тому історичному періоду поведінка, спричинена тяжким психічним розладом, увійшли в світову історію, а він заслужив подяку від потомства.

Інновація Людвіга ІІ – мультифункціональний (для літа й зими) екіпаж із вперше застосованою “нічною візуалізацією місцевості” – електричним освітленням

Чи можлива подібна ситуація сьогодні у світі, в одній із провідних країн світу, в Україні? Наявність людини з вадами психічного здоров’я в політиці чи керівництві держави та оприлюднення стану психічного здоров’я можновладця? Звичайно, психіатри знають відомих у політиці людей, які самі, або їхні близькі, мають вади психічного здоров’я. Психічні розлади виникають у людей незалежно від статі, віку, соціального статусу чи фінансового стану. Але, попри стигматизації самої системи охорони психічного здоров’я та надання психіатричної допомоги, попри стигматизації людей із вадами психічного здоров’я, а також і нас, лікарів-психіатрів, ми чітко дотримуємося в нашій професійній діяльності головного принципу – нерозголошення конфіденційної інформації про стан психічного здоров’я людини та надання їй психіатричної допомоги. Ми діємо в межах Закону України «Про психіатричну допомогу». І тільки згідно з Законом подібна інформація може стати оприлюдненою.

Сьогодні, як і в ті стародавні часи, залишається актуальним питання психічного здоров’я можновладців, особливо при наближенні країни чи певного її регіону до виборчого процесу. Нас, психіатрів, запитують – чи потрібно обранцям народу проходити психіатричний огляд на визначення стану психічного здоров’я, а також скеровувати діючих обранців на психіатричний огляд при виявленій потребі?

Ст. 9 “Обмеження, пов’язані з виконанням окремих видів діяльності» Закону України «Про психіатричну допомогу» {із змінами, внесеними згідно з Законом N 2205-VIII (2205-19) від 14.11.2017}, говорить про можливість особи бути визнаною тимчасово (на строк до п’яти років) або постійно непридатною внаслідок психічного розладу, у тому числі спричиненого вживанням психоактивних речовин, до виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для неї або оточуючих. Особа підлягає обов’язковому попередньому (перед початком діяльності) та періодичним (у процесі діяльності) психіатричним оглядам, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин, або позачерговим (у процесі діяльності) у випадку виникнення психічного розладу в проміжок часу між оглядами.

Перелік медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи або оточуючих, затверджується Кабінетом Міністрів України і підлягає періодичному (не рідше одного разу на п’ять років) перегляду.

Порядок проведення попередніх, періодичних та позачергових психіатричних оглядів, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин, затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Сьогодні, на виконання статті Закону України «Про психіатричну допомогу», діють дві Постанови Кабінету Міністрів України, а саме, Постанова КМ України від 27 вересня 2000 р. №1465 «Про затвердження порядку проведення обов’язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів і переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності…» (зі змінами від 19 жовтня 2012 року № 924) та Постанова КМ України від 6 листопада 1997 р. №1238 «Про обов’язковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення» (зі змінами від 20 квітня 2016 року № 313), а також низка наказів МОЗ України.

Беручи до уваги, що зміни до Закону України «Про психіатричну допомогу» вступили в силу з 10 червня 2018 року, сьогодні конче потребують перегляду всі підзаконні акти стосовно цього виду діяльності.

Для підготовки нового пакету документів, на виконання положень Закону, перш за все треба визначитися з ідеологією проведення попередніх, періодичних та позачергових психіатричних оглядів, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин.

По-перше, необхідно надати відповідь на головне питання: «Хто буде відповідальним за наслідки проведення/непроведення таких оглядів? Медична система чи лікарі психіатри (або наркологи), таким чином, залишивши незмінною існуючу пострадянську систему організації даного процесу, яка порушує права громадян? Або все ж таки необхідно проявити політичну волю й прийняти рішення про кардинальні зміни та надати самій особі повноваження для прийняття рішення про проведення психіатричного огляду, з метою виконання особою своїх обов’язків, поруч із наданими правами?

Який би шлях із двох ми не обрали, необхідно розробити нову Постанову КМ України (замість 2-х діючих на сьогодні) та нові накази МОЗ України (скасувавши низку існуючих), де визначити Перелік медичних психіатричних протипоказань та Перелік окремих видів діяльності (робіт, професій та служб), які будуть вимагати проведення психіатричних оглядів, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин, а також Порядок проведення цих оглядів. До Переліку окремих видів діяльності (робіт, професій та служб) можна внести і кандидатів у депутати, й депутатів, і міністрів, і чиновників, і суддів, і дипломатів, і також посаду президента. Залишиться тільки визначити психічні стани, що стануть на заваді цим видам діяльності. Хотілось би мені побачити емоції чиновників Міністерства юстиції, які будуть погоджувати таку Постанову і накази МОЗ України та перевіряти їх на відповідність міжнародному законодавству, а також емоції психіатрів, які будуть вимушені впроваджувати ці документи в практичну діяльність.

Хоча психіатрам не вперше дивуватися «політично-заказним» наказам МОЗ України. Подібні сумніви викликає, зокрема, й існуючий дотепер наказ, згідно з  яким майже всі психічні розлади є протипоказанням для доступу до державної таємниці! Це наказ МОЗ України №174/136 від 13.05.2002 «Про затвердження Переліку психічних захворювань (розладів), які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці і за наявності яких допуск до державної таємниці громадянинові не надається», зареєстрованому в Міністерстві Юстиції України 28 травня 2002 року за №458/6746. Не впевнена, що сьогодні цей наказ відповідає положенням Закону «Про державну таємницю», але навіть внести зміни до нього не вдається. Особисто кілька разів марно намагалася це зробити. (Згідно з Законом «Про державну таємницю», статті 23 «Відмова у наданні допуску до державної таємниці», Допуск до державної таємниці не надається у разі: …5) наявності у особи психічних захворювань, які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці, відповідно до переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України і Державним комітетом України з питань державних секретів).

А зовсім нещодавно психіатри отримали новий «подарунок» від МОЗ України та Міністерства юстиції України у вигляді змін до наказу, з пунктами, що суперечать існуючим положенням Постанови КМ України від 27 вересня 2000 р. №1465 «Про затвердження порядку проведення обов’язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів і переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності…» (зі змінами від 19 жовтня 2012 року № 924), а саме – наказ від 23.10.2017 №1303 «Про внесення змін до наказів Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 2002 року № 12…», де в п.2 зазначено: «Внести до Інструкції про проведення обов’язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 2002 року № 12, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 01 лютого 2002 року за № 94/6382 (із змінами), такі зміни: 1) у пункті 2 слова «державних та комунальних» виключити».

Даний наказ знімає обмеження для закладів, які проводять попередні, періодичні та позачергові психіатричні огляди, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин, попри діючої Постанови КМ України, де залишається п.3: «Обов’язкові попередній та періодичний психіатричні огляди проводяться лікарем-психіатром у державних та комунальних психіатричних закладах, закладах охорони здоров’я, що мають у своєму складі спеціалізовані психоневрологічні центри, відділення, кабінети (далі – психоневрологічні заклади), за місцем постійного проживання громадянина. Працівники МВС, Національної поліції, СБУ, Міноборони, співробітники Служби зовнішньої розвідки та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та особи рядового і начальницького складу Держспецзв’язку проходять обов’язкові попередній та періодичний психіатричні огляди у відповідних відомчих лікувально-профілактичних закладах». Чим не «політичне замовлення» чи «корупційна діяльність» чиновників даних міністерств?!

Ми можемо сьогодні залишити перший сценарій, де відповідальними за наслідки проведення або непроведення медичних оглядів, зокрема психіатричних, залишаються медична система та лікарі психіатри (або наркологи), тим самим, залишаючи підстави для ймовірних політичного втручання чи корупційних ризиків.

А можемо все ж таки, звернувшись до політичної волі можновладців та законотворців, провести фахову дискусію щодо кардинальних змін у даній системі (а не «штучного маніпулювання» наказами МОЗ України) та покласти на саму особу повноваження й відповідальність (адміністративну або кримінальну) за приховування наявності психічного розладу, лікування з приводу хвороби, прийом ліків та інше при виконанні окремих видів діяльності (робіт, професій та служб), а роботодавцю чи іншим керівним особам розширити повноваження – аж до звільнення особи, у зв’язку з обманом про реальний стан психічного здоров’я при працевлаштуванні, отримані посвідчення водія чи зброї, з внесенням зміни до Кодексів України.

Звертаючись з питань працевлаштування, отримання прав водія або дозволу на носіння зброї, особа може заповнювати затверджений документ, де вказувати особисто про відсутність або наявність у неї вад психічного здоров’я та стан надання їй психіатричної допомоги (а не підтверджувати «липовою» довідкою) та нести за дану інформацію відповідальність, визначену Кодексами й Законами.

Сьогодні не є таємницею для населення України приватне життя публічних людей, їхні доходи, рахунки в банках, майно, смаки та інтереси. Залишається табу на інформацію про фізичне і психічне здоров’я можновладців, а також питання – де і яку медичну допомогу вони отримують. Чи має існувати таке табу? Чому виборець може знати про освіту кандидата, його статки, родинні зв’язки та інше, але – окрім стану його здоров’я? Захищаючи права можновладців на конфіденційність інформації про їхній стан фізичного і психічного здоров’я, треба думати і про захист прав всіх інших громадян України та про наслідки, які може спричинити ця конфіденційність.

Розумну золоту середину в даному питанні вирішувати нам самим!

Психіатри не розділяють людей за їхньою професією або спеціальністю. Існують закони, які мають визначати саму процедуру. Давайте не будемо бавитися наказами МОЗ України та вимагати неможливого від системи надання психіатричної допомоги, а просто внесемо певні вимогу до кандидатів (або до їхніх обов’язків поруч із правами) до Закону України «Про вибори народних депутатів України», Закону України «Про вибори Президента України», а також Закону України «Про державну таємницю».

Автор: Ірина Пінчук

Джерело: www.ukrinform.ua

Авторadmin_opnl

Путь от красоты и моды через недовольство собственным телом к расстройствам пищевого поведения

За даними наукових досліджень, саме невдоволення власним тілом є найвідомішим чинником розвитку розладів харчової поведінки, серед яких найпоширеніші – це нервова анорексія та булімія. Занепокоєння зовнішнім виглядом тіла часто починаються в молодому віці і може залишитися протягом усього життя. Вже з 6 років дівчата починають висловлювати побоювання щодо власної ваги чи форм тіла. Кожна друга дівчинка початкової школи (6-12 років) стурбована своєю вагою або її збільшенням. Кожна друга дівчинка та кожний третій хлопчик в підлітковому віці використовують нездорову поведінку щодо контролю ваги, а саме, пропуск прийому їжі, піст, паління, блювання та прийом проносних препаратів.

Вперше в 1935 році австрійський невролог і психоаналітик Пауль Шильдер в своїй книзі «Образ і зовнішній вигляд людського тіла» вводить поняття «образ тіла».

Що ж собою уявляє образ тіла людини і як це уявлення може призвести до появи хвороби?

Те, якою себе бачить людина, коли дивиться у дзеркало, або як вона зображує себе у власному уявленні і складає образ тіла людини. Це поняття охоплює думки про свою зовнішність; відчуття свого росту, форми та ваги; відчуття та контроль тіла під час руху та звичайно, сприйняття себе у своєму тілі. Багато з нас, починаючи з молодого віку, засвоюють певні твердження, що призводять до позитивного або негативного образу тіла.

Позитивний образ тіла (задоволення від тіла) передбачає почуття комфорту, та впевненості у своєму тілі, прийняття форми та розміру натурального тіла, визнання того, що зовнішній вигляд дуже мало говорить про характер і цінність людини.
Негативний образ тіла (невдоволення від тіла) передбачає почуття сорому і тривоги. Люди, з високим рівнем невдоволення від особливостей свого тіла, з низькою самооцінкою, постійно шукають в собі недоліки в порівнянні з іншими, і частіше страждають від депресії, ізоляції та розладів харчування.

Суспільство в усі часи надавало великого значення красі людського тіла. Однак, те, що здавалося привабливим на початку століття, сьогодні здається звичайним або недоречним. Час минає і стрімко змінює еталони краси жіночої фігури.
Найдрівніше зображення жіночої фігури відноситься приблизно до 25 тисячоліття до н.е. Це оголена скульптура «Венера з Віллендорфу», що була знайдена в Австрії в 1908 році. Фігура жінки виконана в реалістичному стилі. Її груди, живіт і стегна мають великі округлі форми. Чітко виражені лінії підкреслюють пупок, статеві органи і руки, складені на грудях. На голові видно добре вбране волосся, риси обличчя повністю відсутні.

Важливим аспектом жіночої краси в Стародавньому Єгипті вважалися довге плетене волосся та виразний погляд. Еталоном краси жіночого тіла були струнке тіло, висока талія і вузькі плечі.

Стародавня Греція (500-300 рр. до н.е.) була більш зосереджена на ідеальній чоловічій статурі. Саме представники сильної статі повинні були досягати високих стандартів фізичної досконалості. З цієї причини жінки соромилися своїх форм. Нагота була невід’ємною частиною давньогрецького суспільства. Першою важливою жіночою оголеною скульптурою в класичній Греції стала Афродіта Кнідська, яка показала, що краса в Стародавній Греції означає апетитні форми, схильність до повноти і світлу шкіру.

В Епоху Хань (206-220 рр. до н. е.) патріархальний устрій правління зводив до мінімуму роль і права жінок в суспільстві. Еталоном краси вважалася жінка, в зовнішності якої поєднувалися тонке, струнке тіло, бліда шкіра, довге чорне волосся, червоні губи, білі зуби, плавна хода та маленькі стопи. Маленький розмір ноги вважався головним показником краси китайської жінки протягом сотень років.

Епоха Відродження (1400-1700 рр.) вимагала від жінки бліду шкіру, пишні форми, повні стегна і великі груди, світле волосся та високе чоло. Значення і цінність жінки були пов’язані з її служінням Богу, батькові та чоловіку, а поведінка і зовнішній вигляд відображали статус чоловіка.

Еталоном жіночності у Вікторіанську епоху (1837-1901 рр.) вважалася фігура, схожа на пісочний годинник. Критеріями краси, незважаючи на наявність тонкої талії, були округлі форми і схильність до повноти. Втіленням краси і жіночності Золотого віку Голлівуду (1930-1950 рр.) була Мерилін Монро з її апетитною формою фігури “пісочний годинник”, пишною груддю та тонкою талією. В 60-ті роки пишні жіночні форми відійшли на другий план, поступившись місцем хирлявості і незграбності. Статура дівчинки-підлітка вважалася ідеальною. Ера супермоделей (1980-ті) вимагала спортивну статуру, високий зріст, стрункі підкачені руки і ноги, талію і пишні форми. Для цієї епохи характерним є сплеск анорексії, який деякі експерти пов’язали з раптовим інтересом до вправ і бажанням скинути зайву вагу. Після перенапруги 1980-х, мода хитнулася в інший бік. Прийшов героїновий шик початку 90-х. Вживання героїну в цей час набрало скажені оберти. Тендітність, тонкі зап’ястя, надмірна худорба, напівпрозора шкіра вважалися в ті часи красивими. Популярними стали моделі, що володіли гермафродитної зовнішністю. До жінок в 2000-і роки вимоги дуже різні. Щоб увійти до числа привабливих красунь, треба виглядати стрункою і здоровою. Основні складові ідеальної жіночої зовнішності в наш час – красиві пишні груди, округлі форми та плоский живіт.

Здорове сприйняття себе, позитивний образ тіла є важливою частиною профілактики психічного благополуччя і розладів харчової поведінки.

Будьте уважними до себе, своїх дітей та рідних! Любіть себе, своє тіло і будьте здорові!
В Українському НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології група молодих психіатрів і психологів разом із відомими світовими експертами вже протягом року опановує сучасні підходи щодо менеджменту проблеми розладів харчової поведінки в Україні. Впевнена, їх пацієнти отримають ефективне лікування!

Авторadmin_opnl

Український інститут соціальної і судової психіатрії та наркології прийнятий до Міжнародного консорціуму університетів для зниження потреби в наркотиках

Директор Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України Ірина Пінчук у якості члена Ради директорів брала участь у третій щорічній конференції Міжнародного Консорціуму Університетів для зниження потреби в наркотиках.

Загалом у конференції взяли участь 85 учасників – представники з 23 країн світу. Включення України до подібної спільноти – важливий крок, який дозволить впроваджувати у нашій країні кращий світовий досвід лікування залежностей.

Щорічна конференція Міжнародного консорціуму університетів для зниження потреби в наркотиках – це глобальний консорціум університетів, який пропонує магістерські та післядипломні навчальні програми, що зосереджують особливу увагу на передачі та адаптації науково обґрунтованих знань щодо запобігання та лікування розладів вживання психоактивних речовин.

Джерело: МОЗУ

Авторadmin_opnl

Старість – це найкраще, що чекає кожного з нас в майбутньому? Або старіння чи деменція?

У щоденному вжитку часто можна почути слово деменція стосовно людей старшого та похилого віку, яке не завжди вживається коректно та відповідає своєму значенню. Його вживають як з образливою метою, так і коли помічають порушення пам’яті, неуважність, розгубленість. Що ж насправді означає цей науковий термін?

Деменція – це синдром з хронічним та прогресуючим перебігом, при якому порушуються пам’ять, мислення, орієнтація, розуміння, обчислення, здатність до навчання, мова і судження, зорове сприйняття оточення.

Зазначені порушенням зазвичай супроводжуються (іноді передують) погіршенням емоційного контролю і соціальної поведінки. Поступово особа втрачає свої соціальні зв’язки та не може виконувати щоденну звичну для неї побутову діяльність.
Не має жодної родини, яка б не зіткнулася з даною проблемою. І не стільки з наявністю симптомів деменції, скільки з проблемами, що виникають внаслідок захворювання.

Психічні захворювання людей літнього віку, зокрема, деменція, є не тільки сферою моєї професійної чи наукової діяльності. Я завжди страждала, бачивши цих людей в психіатричних лікарнях поруч із пацієнтами з тяжкими психічними розладами. Людина, яка все своє усвідомлене життя віддала на розбудову кращого майбутнього суспільства, отримувала ліжко в місці несвободи, як заслужену нагороду держави. Дана ситуація і визначила напрямки моєї наукової діяльності і громадську позицію щодо літніх людей з вадами психічного здоров’я.

Знаю багатьох, які займаючи високу соціальну позицію або фантастичні фінансові можливості, мали і мають пацієнта з деменцією в родині, але ні перші, ні другі, нічого не зробили для забезпечення свого ж кращого майбутнього. Можновладці чомусь вважають, що вони ніколи не будуть старими, а про деменцію і взагалі не хочуть чути.

І все ж таки, хочу представити загальну коротку інформацію про це захворювання.

Загальними критеріями для діагностики деменції є погіршення пам’яті та мислення чи здатності до логічних міркувань. Погіршення пам’яті найбільш помітне при засвоєнні нової інформації, в більш важких випадках – порушення і відтворення раніше засвоєної. Погіршення мислення і здатності до логічних міркувань унеможливлює людині впоратися з завданнями з планування, а також порушується процес обробки інформації.

Існує 3 ступені вираженості погіршення пам’яті. При легкому ступені – втрата пам’яті виражена настільки, що це відчутно ускладнює повсякденну діяльність, хоча стан дозволяє пацієнтові незалежно жити. Порушено головним чином засвоєння нового матеріалу. Людина не може згадати куди поклала ту чи іншу річ, забуває про призначені зустрічі, не здатна утримати в пам’яті відомості, недавно повідомлені членами сім’ї. Помірна ступінь погіршення пам’яті – це вже серйозна перешкода для самостійного способу життя. Утримується тільки надзвичайно глибоко засвоєний або дуже знайомий матеріал. Людина не може згадати навіть основні відомості: де живе, чим займалася кілька годин тому, як звуть добре знайомих їй людей. Тяжка ступінь погіршення пам’яті – це повна втрата здатності утримувати нову інформацію. Зберігаються лише фрагменти раніше засвоєних знань. Людина не в змозі пізнати навіть близьких родичів.

Існують інші симптоми деменції, такі як, порушення орієнтації в часі і місці, що пов’язано зі зростаючою неможливістю запам’ятовувати інформацію і користуватися нею. Дезорієнтація в часі (рік, сезон, місяць, день) зазвичай настає на ранніх стадіях захворювання. Людина може, наприклад, плутати час прийому їжі чи мати намір відвідати знайомих людей, які вже давно померли.

Ушкодження церебральних центрів мови або ж їх провідних шляхів призводить до втрати здатності сприймати і розуміти мову або ж її продукувати (афазія). Дані розлади мови приймають форму труднощів розуміння при читанні і писанні.
Наступний симптом – це агнозія, означає втрату здатності впізнавати предмети, людей, звуки, форми або запахи. Патологія може проявлятися нездатністю розпізнавати частини тіла або знайомі обличчя, що призводить до переконання про те, що родичі є чужими і незнайомими людьми.

Депресія у осіб похилого віку є основним діагнозом для диференціальної діагностики з деменцією, проте обидві нозології цілком можуть співіснувати у одного пацієнта.

Моторне збудження, агресивність та патологічна наполегливість є дуже частим явищем у хворих на деменцію. Супроводжувати деменцію також можуть маячні стану. Йдеться про помилкові уявлення і переконання, що вважаються абсолютно вірними і переконливими. Людина переконана, що хтось робить у неї крадіжки, бреше та обманює її. Даний стан вражає приблизно 30% пацієнтів, які страждають деменцією.

Галюцинації є менш частим явищем в порівнянні з маячними ідеями – ними страждають, в середньому, 15-20% хворих. Галюцинації є проявом помилкового сприйняття, що виникає при відсутності зовнішніх стимулів. Галюцинації зазвичай носять нешкідливий характер і переважно представлені зоровим типом, хоча можуть мати місце і слухові феномени.

Оскільки люди з деменцією стають нездатні до коректного сприйняття ситуацій, і переробці відповідної інформації, вони можуть відчувати непорозуміння. Так, тінь на стіні сприйматися як незнайомець в помешканні, люди на екрані телевізора – як реально присутні в кімнаті. Можлива сплутаність сприйняття ролей членів сім’ї. Донька, наприклад, може сприйматися як мати або яка померла сестра. Дані симптоми зустрічаються у 25% хворих.

Зміни особистості являють собою відносно типову рису при деменції. Людина має неадекватну соціальну поведінку у вигляді криків, стогонів, погроз застосування фізичного насильства. Агресивність нерідко виникає у відповідь на спробу родича допомогти одягнутися або потрапляння пацієнта в незнайому ситуацію (медичний заклад).

Втрата сексуальної стриманості спостерігається у 10% хворих і проявляється «обмацуванням» медичних/соціальних працівників, або ж оголенням частин свого тіла. Даний аспект порушень поведінки нерідко викликає важкий дистрес у родичів і близьких пацієнта.

Не можна не сказати про порушення сну. Людина з деменцією типове прокидаються посеред ночі і приймається готувати їжу або блукати. Можливість досягти нормалізації режиму сну означає велике полегшення для близьких, які забезпечують догляд, а також продовження періоду перебування пацієнта в домашніх умовах.

20 років потому я зробила романтичний вчинок і організувала громадську організацію для захисту прав літніх людей з вадами психічного здоров’я. З’ясувалося, що родичі на той час не готові були лобіювати інтереси рідних з деменцією, а національні та міжнародні фонди дане питання не зацікавило в наслідок відсутності політичного інтересу.
На жаль, на сьогодні немає підтверджених даних ефективного лікування деменцій, але є деякі препарати, що забезпечують симптоматичне лікування і уповільнюють прогресування хвороби.

В 2002 році Асоціація психіатрів України зробила переклад найкращого на той час видання “Psychiatry in the elderly”. Автори цього видання приїжджали до України, починали проводити тренінги мультидисциплінарних команд, однак Україна на той час не була готова усвідомлювати важливість психічного здоров’я, зокрема, літніх людей.

Дійсно, на визначеному етапі, люди з деменцією не можуть перебувати дома, та потребують довготривалого нагляду та догляду. В світі для цього існує мережа соціальних закладів з достатнім матеріально-технічним забезпеченням та відповідним комплексом високоякісних послуг. Догляд і нагляд в таких закладах полегшує життя близьким і родичам та покращує якість життя літньої людини. Нажаль, для України такі соціальні заклади ще залишаються тільки мрією. Геронтопсихіатрії, як спеціальності, не має і не можу бути в нашій небагатій країні. Чи потрібна вона взагалі, коли необхідна мережа соціальних закладів, що забезпечують необхідний нагляд та догляд? Психіатри сьогодні відмовляються госпіталізувати таких хворих, розуміючи, що це соціальні клієнти, і психіатричні лікарні не можуть забезпечити довготривалий психосоціальний супровід даних пацієнтів та їхніх родичів.

Наукові дані та майбутні прогнози свідчать про зростання цієї патології:
• У світі нараховується 50 млн. хворих на деменції з щорічною діагностикою близько 10 млн. нових випадків (WHO, 2017);
• 58% пацієнтів проживають у країнах з низьким та середнім рівнем доходу (WHO, 2016);
• Найпоширенішою формою деменції залишається хвороба Альцгеймера, що становить 60-70% усіх випадків (WHO, 2017);
• Перші зміни у мозку при хворобі Альцгеймера найчастіше виникають за 10-20 років до появи перших клінічних симптомів (Beason-Held L. L., 2013).

Сьогодні науковці активно вивчають фактори, що запобігають розвитку деменції, до яких відносять освіченість, соціальне спілкування, одружений сімейний статус, активне проведення дозвілля, регулярну фізичну активність, контроль артеріальної гіпертензії.

Світова спільнота витрачає мільярди коштів для пошуку причин деменції та ефективних медикаментів для її лікування, тому є сподівання на позитивний результат та майбутню Нобелевську премію.

Авторadmin_opnl

Онлайн-курс «Інтегрована допомога для осіб із психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів»

На платформі дистанційного навчання Центру громадського здоров’я відкрито реєстрацію на новий навчальний онлайн-курс: «Інтегрована допомога для осіб із психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів».

Дистанційний курс буде корисним як для керівників закладів охорони здоров’я, відділень, так і для усіх фахівців, які розбудовують співпрацю закладів і установ із надання інтегрованої допомоги пацієнтам ЗПТ.

Відеолекції, завдання, форум доступні в будь-який час. Пройти курс ви зможете до кінця серпня 2018 року.

Зареєструватись на курс можна за посиланням

Курс є повністю безоплатним. Учасники онлайн курсу, які успішно закінчать навчання, отримають сертифікат. Викладач може рекомендувати навчальну літературу для поглибленого вивчення теми, але матеріалів, доступних у межах курсу, буде достатньо для успішного його закінчення.

Докладніше: Центр громадського здоров’я

ГОЛОВНЕ МЕНЮ