Архів категорії Публікації

Авторadmin_opnl

Єдина державна база даних медичних оглядів

В Україні запрацював єдиний реєстр медичних оглядів – Єдина державна база даних медичних оглядів певних категорій осіб в системі охорони здоров’я

З вересня 2018 року дані про медичні професійні огляди українців зберігаються в єдиній електронній системі. Таке нововведення МОЗ України впорядкує професійні медогляди й унеможливить використання  підроблених довідок та санітарних книжок.

Професійний медогляд є обов’язковою умовою роботи водіїв, людей, які володіють зброєю, та декретованих осіб – вихователів, вчителів, викладачів, студентів, працівників громадського харчування, торгівлі тощо. Тепер дані про такі огляди міститимуться в єдиному реєстрі медичних оглядів – надійно захищеній електронній системі.

Професійний медогляд українці проходитимуть виключно в закладах охорони здоров’я, а дані автоматично відображатимуться в електронній системі. Довідку-дублікат про пройдений медогляд кожен українець зможе одержати безоплатно.

З часом єдиний реєстр медичних оглядів буде інтегровано до системи “Електронне здоров’я”. А вже зараз працює мобільний додаток “Медичні огляди”, з допомогою якого контролюючі органи можуть швидко перевірити легітимність конкретного медогляду.

На сьогодні у міжвідомчу взаємодію та роботу в єдиному інформаційному просторі приєднались Міністерство внутрішніх справ та Міністерство молоді та спорту. МОЗ України проводить роботу щодо долучення до міжвідомчої взаємодії та роботи в єдиному інформаційному просторі інших міністерств та державних установ – споживачів відповідної інформації.

Нагадаємо, наказ про створення єдиної державної бази даних медичних оглядів певних категорій осіб в системі охорони здоров’я підписано у січні 2017 року, а з 20 червня 2018 року розпочато тестування системи і підключення до неї закладів охорони здоров’я. До кінця року планується підключення до системи близько 3 тисяч закладів охорони здоров’я в усіх областях України і поступова заміна паперових бланків медичних оглядів на електронні. Після завершення тестового періоду єдина державна база даних медичних оглядів буде обов’язковою до використання усіма споживачами відповідної інформації.

Авторadmin_opnl

Реабілітація залежних від психоактивних речовин

В останній час все частіше ми чуємо інформацію ЗМІ про “викриття” реабілітаційних центрів для людей із залежністю від психоактивних речовин, де виявляють порушення прав людини, а саме, утримують клієнтів проти їхньої волі, без згоди, або примушують працювати.

До нас, фахівців, все частіше звертаються журналісти з проханням прокоментувати питання примусової ізоляції людей в центрах реабілітації наркозалежних.

Чи існують в Україні реабілітаційні організаційні структури з наявністю кваліфікованих спеціалістів для надання реабілітаційних послуг людині із залежністю від психоактивних речовин? Де в Україні можна пройти курс реабілітації людині із залежністю від психоактивних речовин для отримання високоякісної стандартизованої допомоги? Нам щоденно доводиться надавати відповіді на ці питання і, відверто кажучи, це не дуже легко… А причин для труднощів багато. По-перше, до сьогодні точаться дискусії стосовно пріоритетної компетенції у наданні реабілітаційних послуг людині із залежністю від психоактивних речовин, а саме, це компетенція Міністерства охорони здоров’я України чи Міністерства соціальної політики України. По-друге, в Україні відсутня фінансова державна підтримка даного виду послуги. По-третє, питання наявності компетентних фахівців і сучасних освітніх програм їх підготовки, а також стандартів надання відповідних послуг.

Нещодавно в Україні завершене дослідження, яке проводилося протягом 2-х років (2017-2018 рр.) з використанням адаптованого опитувальника, розробленого у США для отримання даних про характеристики та послуги закладів та організацій, що надають лікувально-реабілітаційну допомогу особам з розладами, пов’язаними з вживанням психоактивних речовин. Дане дослідження було проведено Асоціацією психіатрів України та результати якого будуть оприлюднені в жовтні 2018 року. Отримані дані мають колосальне значення для прийняття політичного рішення з питань лікувально-реабілітаційної допомоги особам з розладами, пов’язаними з вживанням психоактивних речовин.

Реабілітація в даному випадку має ті ж самі загальні вимоги до проведення реабілітаційних заходів. Знов постає необхідність надати чітку відповідь на 5 основних питань. Яку допомогу потребують ці люди? Соціальну, психологічну, медичну. Де має надаватися ця допомога? В закладах, які можуть організувати комплексний біопсихосоціальний підхід. Хто має надавати допомогу? Мультидисциплінарна команда: соціальний працівник, психолог, лікар, медична сестра, інші. Як надавати реабілітаційну допомогу? Згідно розробленої індивідуальної програми реабілітації, на підставі прийнятих стандартів проведення реабілітаційних заходів у даній категорії пацієнтів. Яка ідеологія процесу реабілітації осіб з розладами, пов’язаними з вживанням психоактивних речовин? Добровільність та наступність при проведенні реабілітаційних заходів, незалежно від підпорядкованості організаційної структури.

Боротьба за пріоритетну компетенцію у наданні реабілітаційних послуг людині із залежністю від психоактивних речовин має залишитися у минулому. Пацієнту необхідно організувати психосоціальний супровід, якщо він отримує послуги в медичному закладі, підпорядкованому МОЗ України, або, при потребі, консультацію лікаря чи медичний супровід, якщо людина знаходиться в закладі, підпорядкованому Міністерству соціальної політики України. Головне забезпечити пацієнта соціальною, психологічною та медичною допомогою незалежно від підпорядкування установи, де він проходить реабілітаційні заходи.

Сьогодні ми можемо констатувати, що існують заклади та організації різних форм власності, що надають реабілітаційну допомогу особам з залежністю. Це державні структури: психіатричні та наркологічні лікарні, підпорядковані Міністерству охорони здоров’я України, та державні реабілітаційні центри для наркозалежних, підпорядковані Міністерству соціальної політики України. Крім того, існує низька недержавних закладів, а саме, приватних, релігійних та організованих громадськими організаціями. Кількість відповідних закладів в Україні, про які можна отримати хоча б мінімальну інформацію, перевищує 1200! В державному реєстрі існує інформація про мережу наркологічних та психіатричних закладів, що надають допомогу пацієнтам з психічними розладами, внаслідок вживання психоактивних речовин, та їх кадрове забезпечення. Однак, в Україні відсутній реєстр недержавних реабілітаційних центрів та громадських організацій, що забезпечують надання допомоги особам із залежністю.

Тактичними кроками на шляху досягнення стратегічної мети, визначеної в Концепції розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1018-р, а саме, створення цілісної, доступної, ефективної, науково обґрунтованої, підзвітної системи лікування та реабілітації, має стати напрацювання необхідного пакету документів. Необхідні зміни до Закону України “Про соціальні послуги”. По-перше, це введення поняття “ведення випадку” (casemanagment), як спосіб організації надання соціальних послуг їх отримувачу, що полягає в оцінюванні потреб в плануванні, організації, здійсненні та координації процесу надання соціальних послуг, у тому числі з іншими надавачами, а також проведенні моніторингу та оцінці результативності наданих послуг. По-друге, необхідно доповнити перелік чинників, які можуть зумовити складні життєві обставини, таким як психічні та поведінкові розлади, зокрема в наслідок вживання психоактивних речовин. Ці зміни нададуть можливість особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати (особи з психічними та поведінковими розладами, зокрема внаслідок вживання психоактивних речовин) отримувати соціальні послуги, що затверджені наказами Міністерства соціальної політики України. По-третє, доповненням до Закону України “Про соціальні послуги” має стати зобов’язання створення реєстру реабілітаційних центрів, які надають відповідну допомогу клієнтам із залежністю, з розробкою відповідних вимог для входження в даний реєстр (організаційні, матеріально-технічні, кадрові та інші вимоги). Безумовно, необхідним має бути затвердження стандарту надання реабілітаційної послуги для людини з психічними розладами внаслідок вживання психоактивних речовин та розробка та затвердження Постановою КМ України “Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації”.

Тільки конструктивний діалог, а не боротьба за пріоритетну компетенцію у наданні реабілітаційних послуг людині із залежністю від психоактивних речовин з боку Міністерства охорони здоров’я України до Міністерства соціальної політики України, може гарантувати надання такої необхідної якісної та економічно доцільної реабілітаційної послуги. Міністерство соціальної політики України, яке прийняло естафету повноважень над проблемою реабілітації наркозалежних від Міністерства молоді і спорту, сьогодні усвідомлює актуальність питання і почало перші кроки на шляху виправлення існуючої ситуації, а ми психіатри допомагаємо і готові в подальшому к плідному співробітництву.

А поки що, при всіх “грішних” особливостях безлічі реабілітаційних центрів, ми зобов’язані пам’ятати, що вони є не тільки винуватцями неякісної роботи, а й жертвами відсутності в Україні будь-яких спеціальних процедур і гарантій.

Джерелоwww.obozrevatel.com

Авторadmin_opnl

Чи справжня цінність людини в ідеальному образі тіла?

Отримавши багато коментарів до попередньої статті “Шлях від краси та моди через невдоволення власним тілом до розладів харчової поведінки”, вважаю за доцільне більш детальніше зупинитися на понятті “образ тіла”.

В сучасному світі завдяки засобам масової інформації та підтримці суспільства зовнішній вигляд наділений надзвичайним сенсом. Тіло людини стало не тільки ознакою здоров’я, а ще й успіху. Передивляючись модні журнали та соціальні мережі, складається враження, що все життя людини обертається навколо ідеї створення ідеального тіла.

Образ тіла – це наше суб’єктивне ставлення до свого тіла. Це поняття включає сприйняття, переконання, думки та почуття щодо свого зовнішнього вигляду, його значення, перш за все, для нас самих, а також для оточуючих. Образ тіла включає 4 складові, а саме, загальне задоволення своїм тілом, емоційні реакції та переконання щодо свого тіла, і звичайно, поведінку, яка пов’язана з образом тіла.

Сприйняття свого тіла може бути як позитивним, так і негативним. За даними різних джерел близько 90% жінок і 50% чоловіків незадоволені своїм зовнішнім виглядом. Люди з негативним образом тіла мають спотворене сприйняття розмірів і форми тіла та асоціюють їх із особистими невдачами, переконані, що тільки хтось інший може виглядати привабливо, а успішними можуть бути тільки люди з ідеальними формами. Для осіб із негативним сприйняттям свого зовнішнього вигляду притаманна тривога, невпевненість і комплекси щодо тіла, в якому вони почуваються некомфортно та незграбно. Варто зазначити, що люди з негативним сприйняттям свого тіла мають вищий рівень ризику розвитку розладів харчової поведінки, депресії, обсесивно-компульсивних розладів та соціальної ізоляції.

Суб’єктивне сприйняття свого тіла носить негативний характер у пацієнтів з розладами харчової поведінки. Часто саме цей факт є ініціальним щодо першої дієти чи запуском переїдання і, як наслідок, початком проблем з харчовою поведінкою. При розладах харчової поведінки обов’язково треба приділяти увагу негативному образу тіла пацієнта, як однієї з найважливіших складових, яка достатньо важко піддається корекції але її потребує. Хворі на нервову анорексію, не зважаючи на свою вагу, вважають своє тіло потворним і навіть, коли вага нижче фізіологічної норми, докладають всі зусилля для подальшого її зниження. При лікуванні розладів харчової поведінки корекція сприйняття образу тіла зазвичай потребує найбільше часу, адже фізичні симптоми зникають значно швидше, ніж змінюються думки та відчуття. Психотерапевтичне втручання має змінити уявлення людини, які суперечать її особистим поглядам на даний момент часу та йдуть в розріз із суспільною думкою, яка нав’язує свій ідеальний образ, підказує купу методів досягнення бажаного результату, та критикує і соромить від відмови це «купувати».

Надзвичайно вразливою категорією впливу засобів масової інформації щодо критеріїв успіху та досконалості є діти та підлітки. Вони в ранньому віці отримують рекомендації стосовно зовнішнього вигляду та його впливом на майбутні досягнення. Невідповідність нав’язаним нормам призводить до появи відчуття сорому та формування негативного образу тіла.
Згідно даним американського наукового дослідження, проведеного через опитування тисяча дев’ятсот дев’яносто трьох підлітків і дорослих людей у віці від 13 до 64 років, доведено, що середній вік, в якому люди почали соромитися свого тіла, становить 13-14 років. При цьому, багато підлітків від 13 до 17 років відповіли, що вперше відчували такий сором в 9 або 10 років. 60% опитаних вперше відчули сором через коментарі однокласників чи друзів з приводу їхнього тіла. Також найсильніший вплив за даними дослідження припадає і на засоби масової інформації. Серед інших причин сорому за власне тіло опитані називали перегляд фотографій (30%), порівняння себе з кимось із знайомих і примірка одягу (28%), а також 25% респондентів зізналися, що батьки сприяли виникненню у них відчуття сорому власного тіла.
Для запобігання змінювати уявлення людини, її думки та відчуття при психотерапевтичному втручанні та для запобігання розвитку розладів харчової поведінки, депресії, обсесивно-компульсивних розладів та соціальної ізоляції, ми маємо допомогти нашим дітям сприймати своє тіло без сорому. Розмовляючи про успіх і досягнення, не асоціювати це із зовнішнім виглядом. Акцентувати увагу, що фотографії в журналі відредаговані і навіть моделі не виглядають так ідеально у реальному житті. Обов’язково звертати увагу дітей на переваги тіла, а не на його недоліки, уникати прямих негативних оцінок та критики. Важливо навчити дитину позитивно відгукуватись про своє тіло, знати про зміни, яких зазнає тіло в різні періоди життя людини. І головне, разом із дитиною поміркувати над тим, в чому ж справжня цінність людини.
Не можу не підкреслити, що в профілактичних заходах щодо охорони психічного здоров’я, зокрема, в дитячому віці, одне із важливих місць займають засоби масової інформації та конструктивний професійний діалог замість тимчасового рейтингу.

Авторadmin_opnl

Як психологічно підготувати дитину до школи

Вам знайома ситуація, коли дитина не хоче прокидатись і йти до школи? Чи коли школяр капризує і все робить наперекір, виводячи з рівноваги і батьків, і вчителів? Або навпаки – вчителі говорять, що дитина млява і майже засинає на уроках? Якщо ви відповіли “так” хоча б на одне питання – обов’язково прочитайте поради експерта, як правильно налаштуватись на робочий ритм, щоби уникнути таких ситуацій у новому навчальному році.

Як увійти в навчальний рік без стресу для дитини та батьків – радить Вікторія Горбунова, психотерапевт, доктор психологічних наук, авторка книжок з виховання – «Виховання без травмування або Навіщо дітям дорослі?», «Виховання без нервування. Як упоратися з упертюхами, ледарями, плаксіями, розбишаками, крикунами та хитрунами».

1. Поступово відновлюйте шкільний розпорядок дня

Щоби уникнути стресу у вересні, важливо почати відновлювати звичний для школи режим і темп ще у серпні. Це стосується як наближення до “шкільного” режиму сну, так і поступового введення “домашніх завдань”.

“Важливо не робити цього зненацька, а покроково домовлятись з дітьми про вкладання-прокидання та тренування мозку. Щодо завдань, то що б ви не запропонували робити, переконайтесь в двох речах: дитині має бути цікаво (для цього є насправді добрі книжки, в яких інформація подається захопливо, із загадками та експериментами); всі завдання мають робитися в ресурсному стані та за попередньої домовленості про час (власне, це має працювати і протягом року)”, – говорить психотерапевт Вікторія Горбунова.

Дуже важливо не примушувати дитину до занять, особливо, якщо вона втомлена після активного дня, у поганому настрої або має інші плани (а ви не домовлялися попередньо про заняття). Спробуйте організувати усе так, щоб до часу занять настрій у дитини був добрим (залежить від того, що відбувалось чи робилось напередодні), а після навчання також заплануйте щось цікаве і бажано активне (від велопрогулянки до спільного приготування та поїдання смаколиків).

Дбайте, щоби дитина спала достатньо. Науковці довели, що регулярний режим сну у ранньому дитинстві пов’язаний з когнітивною діяльністю та може позитивно впливати на здоров’я протягом усього життя.

2. Створіть книгу спогадів і сформуйте список цілей на наступний рік

Доброю передшкільною традицією є створення своєрідної книжки спогадів. Зараз це може бути і презентація з відео та фото всього, що відбувалося влітку, і мікроблоги, і просто альбоми в інстаграмі.

Згідно з дослідженням, сімейні ритуали забезпечують створення певного режиму, що допомагає направляти поведінку дитини та покращувати емоційний клімат в сім’ї, що сприяє ефективному ранньому розвитку дитини, зокрема збагаченню словникового запасу, емоційному розвитку, формуванню соціальних та академічних навичок.

Крім того, дітям подобаються своєрідні “новорічні резолюції”, коли вони перед навчальним роком складають для себе перелік обіцянок (цілей, планів), яких хочуть дотриматись, та домовляються з батьками про винагороди – в разі, якщо цілей вдасться досягти.

“Ставтесь до таких резолюцій доброзичливо та з гумором, бо це не є “купівля” гарних оцінок чи поведінки, а швидше своєрідний виклик, щоб випробувати себе”, – радить психотерапевт Вікторія Горбунова.

3. Подбайте про позитивне налаштування

Позитивне налаштування – це одне із найважливіших і, ймовірно, найскладніших завдань. Щоби сформувати позитивні асоціації з новим навчальним роком, важливо говорити з дітьми про початок навчання та усіляко демонструвати своє позитивне ставлення.

“Зауважуйте та обговорюйте з дітьми, що доброго є в новому початку – а це і зустріч з друзями, і нові цікаві знання (і тут йдеться не лише про школу, а й про позашкільні гуртки), і дорослішання (зв’яжіть зі стартом занять не лише нові обов’язки, а й права та бонуси, наприклад, збільшення кишенькових грошей, можливість самому добиратись до школи чи право на участь в якихось сімейних рішеннях)”, – говорить Вікторія Горбунова.

Спробуйте зробити так, щоб усі покупки до школи – від ручок до одягу були дитині до вподоби. Справа тут не у бюджеті, а у тому, як ці речі обираються, обігруються та якими історіями обростають.

 

Джерело: офіційний сайт МОЗУ

Авторadmin_opnl

Жінки та психічне здоров’я чи Пам’ятайте, що ми ніжні, але сильні

Середня очікувана тривалість життя в Україні у жінок на 10 років більше ніж у чоловіків та становить 76 років та менше на 8 років у порівнянні з жінками Франції та Швейцарії і на 12 років – з жінками Японії.

Співвідношення чоловіків і жінок в нашій країні констатує, що на 1000 дівчаток у віці від 1 до 5 років припадає 1002 хлопчика, у віці 55 років на 1000 жінок припадає – 763 чоловіка, в 70 років – 436, а у віці 100 років залишається тільки 147. Офіційні дані говорять про кількісну перевагу жінок над чоловіками в Україні у віці 55-70 років. За даними науковців найближчим часом дана вікова категорія прогнозується найбільшою на планеті. Цей період відзначається силою та мудрістю.

Незважаючи на кількісну перевагу жінок у вікових групах, чоловіки займають лідируючи позиції в політиці і органах законодавчої та виконавчої влади. Визнана сьогодні законодавча норма в нашій країні “не менше 30% протилежної статі” не гарантує рівності та дотримання прав людини в Україні. В цивілізованих країнах така норма становить 50%.

Жінка є унікальним еволюційним творінням. Жінці притаманно безліч ролей. Вона одночасно і подружжя, і матір, вона виконує домашню роботу, доглядає за хворими родичами, приймає активну участь у соціальному житті. Сучасний погляд на теорію безлічі ролей неоднозначний. З одного боку, комбінація різних ролей може позитивно впливати на здоров’я жінки, забезпечуючи її додатковими ресурсами, а саме, підвищенням прихильності до товариства, самооцінки, фінансової незалежності. З іншого боку, різні, конкуруючі вимоги і очікування від ролей матері, партнера, співробітника веде до напруги і негативно позначається на її здоров’ї. Якість, а не кількість ролей, може бути найбільш імовірним предиктором стресу і задоволеності життям у жінок.

У жінок вдвічі частіше зустрічаються депресивні розлади; значно більший ризик тривожних і соматизованих розладів; розладів харчової поведінки: 95% хворих на анорексію і 80% хворих на нервову булімію – особи слабкої статі. Жінки частіше роблять суїцидальні спроби, хоча завершені суїциди частіші серед чоловіків. Проблеми психічного здоров’я у похилому віці, такі як, депресія та деменція, також притаманні жінкам. Приблизно кожна третя жінка (35% жінок у всьому світі) є постраждалою від фізичного та/або сексуального насильства. Більшість цих випадків – насильство з боку сексуального партнера. 38% вбивств жінок відбувається їх сексуальними партнерами. Насильство негативно впливає на фізичне, психічне, сексуальне і репродуктивне здоров’я жінок і збільшує вразливість до ВІЛ-інфекції.

За офіційними даними Міністерства охорони здоров’я України, співвідношення розповсюдженості психічних захворювань у жінок по відношенню до чоловіків становить 1:1,3, зокрема, деменцією – 1,3:1; розладами психіки та поведінки через вживання психоактивних речовин – 1:6,6; афективними розладами – 2:1; посттравматичним стресовим розладом – 1:1,8; розумовою відсталістю – 1:2.

Жінки більш схильні звертатися за допомогою і повідомляти про проблеми психічного здоров’я лікаря первинної медичної допомоги, в той час як чоловіки більш схильні шукати допомоги у лікаря-психіатра і віддають перевагу стаціонарному лікуванню. Чоловіки частіше, ніж жінки, розкривають проблеми з вживанням алкоголю. Жінки неохоче розкривають історію насильства, якщо лікарі не питають про це прямо.

Дискримінація за ознакою статі є хронічною травмою ідентичності, яка включає в себе упередження і несправедливе і/або негативне сприйняття, засноване на статевій ознаці. Гендерна дискримінація сприяє зниженню самооцінки у жінок і, в якості серйозної безперервної травми, не тільки робить їх більш уразливими, а й є фактором ризику для виникнення або посилення симптомів посттравматичного стресового розладу, депресії, а також супутніх соматичних розладів.

Репродуктивний фактор суттєво впливає на психічне здоров’я жінки. Кожна п’ята вагітна має окремі депресивні симптоми, кожна десята – клінічну депресію. Депресивні симптоми в перші тижні після пологів мають 30-75% жінок, 19% – депресію через 3 місяці після пологів, 10% – через рік після пологів. До 8% жінок після пологів мають тривожні розлади. Безпліддя значно підвищує ризик розвитку депресивних та тривожних симптомів. Безперечно, від психічного здоров’я самої жінки залежить збереження психічного здоров’я сім’ї та нації взагалі.

Однак, сьогодні Міністерство охорони здоров’я України визнало непріоритетною гендерне орієнтовану політику в галузі охорони психічного здоров’я, не підтримало проведення наукових досліджень з даного питання. В проекті національної програми охорони психічного здоров’я, відсутня національна політика щодо зниження гендерної дискримінації, навчальні програми для молоді та удосконалення навчальних програм для вузьких спеціалістів, зокрема акушерів-гінекологів, та просвітницькі кампанії щодо охорони психічного здоров’я вагітних, матерів/жінок на робочому місці та ін.

Так, ми жінки ніжні, але ми сильні. Пам’ятайте про це чоловіки!

 

Авторadmin_opnl

Як Рада впливає на фізичне та психічне здоров’я депутатів

Можливо кожен пересічний українець не проти відвідати “святиню всіх святих” – те місце, де розробляються та приймаються закони, які визначають умови нашого існування. Будівля під куполом. Сесійна зала Верховної Ради України.

Згадую своє перше відвідування, коли мені водночас пощастило втричі. Це було в травні 2015 року на Парламентських слуханнях на тему “Військово-медична доктрина України”. Крім першого відвідування самої будівлі, мені була надана честь постояти протягом 5 хвилин за тою самою трибуною, яку так багато разів я бачила на екрані телебачення, яка не тільки знала, але і відчувала на собі багатьох відомих політичних діячів країни, усіх президентів України. Саме з цієї трибуни вперше за останні 15 років я мала честь говорити про забезпечення національного психічного здоров’я в Україні в межах військово-медичної доктрини (в 2000 році в цьому залі народні обранці приймали Закон України “Про психіатричну допомогу”). Відчуття відповідальності та усвідомлення важливості питань, про які йшла мова на цих Парламентських слуханнях, повністю охопили мою свідомість, що не дало можливості розгледіти саму будівлю та її дизайн.

Другий візит до залу засідань Верховної Ради відбувся в грудні того ж 2015 року, знову на Парламентські слухання про реформу охорони здоров’я, де я мала честь вдруге протягом 5 хвилин виступати та розповідати про психічне здоров’я як важливу складову національної безпеки держави та стабільності в суспільстві. В своєму виступі від імені усіх психіатрів країни я звернулася до депутатів стосовно розгляду двох наших прохань, а саме, терміново розглянути зміни до Закону України”Про психіатричну допомогу” в першому читанні та всіляко сприяти створенню та затвердженню Державної Програми охорони психічного здоров’я населення України. Я можу з гордістю констатувати, що депутати нас почули! Майже через два роки ми вже мали Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги, прийнятий ВР України 14.11.2017 року та схвалену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1018-р Концепцію розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року.

Не можу не згадати ще про один візит до будівлі ВР України, але не сесійної зали, а парламентських комітетів, де мене звинуватили головним корупціонером країни, хоча пізніше вибачились, розібравшись (почуття цієї ситуації заслуговують на окрему увагу).

Другий мій візит до ВР України був більш усвідомленим. Мені дісталося сісти на робоче місце народного депутата Мустафи Найема. Я зробила фото цього місця з надписом прізвища народного депутата та відправила з гордістю це фото знайомим та друзям. Моя увага на початку була привернута до партеру з його секторною системою розміщення депутатів. Я довго розглядала розташування усіх партій в сесійній залі та намагалася знайти в цьому логіку або закладений зміст. Моя увага була привернута на кольори тканини та дерев’яні меблі, які, здалося, увібрали в себе всі нюанси політичного та ідеологічного життя нашої країни. Це не можна уявити собі, що вони бачили й чули за стільки років! Я чомусь тоді подумала про їхнє психічне здоров’я… В наступному 2019 році ця будівля буде святкувати свої 80 років. Може з історичної точки зору це взагалі глибоке дитинство, але скільки ж відбулося історичних змін саме за цей період!

Звернула увагу на покриття підлоги та стелю. Купол з металу і скла, що забезпечує приміщення природним світлом. В центрі куполу розташована кришталева люстра з кольоровим склом, яка начебто нагадує соняшник, що є символічним для України. Самодостатній стіл президії на підвищеній частині підлоги, ложа для уряду; ложа Президента України, ложа для поважних гостей, балкон для дипломатів, преси та гостей. І звичайно ж, трибуна для доповідача.

Весь час знаходження в сесійній залі мене не покидало якесь дивне відчуття, яке так і не знайшло тоді своє усвідомлення…

Після Парламентських слухань прочитала історичну довідку про цю будівлю. Була здивована, що загальна площа сесійної зали складає близько 650м². І це для роботи 450 народних обранців. Це 1,4 м² загальної площі сесійної зали на кожного депутата. А якщо забрати площу для президії, уряду, Президента України, для дипломатів, преси та гостей, мені даже страшно подумати скільки залишиться саме для кожного депутата. І після цього я зрозуміла те своє дивне відчуття. Поруч із почуттям гордості, радості та усвідомлення причетності до історичних подій, я відчувала певний дискомфорт від недостатності місця, простору, повітря та світла. І тоді я чомусь подумала про охорону праці законотворців.

Існують в Україні норми площі на одного пацієнта в лікарні, робочого кабінету лікаря, маніпуляційної кімнати, складів, що в розпорядженні сестри-господарки, а також норми площі при утриманні тварин в зоопарках та при веденні сільського господарства, риб в акваріумах, дельфінів в басейнах та т.п.

Чи розповсюджується на народних депутатів Закон України “Про охорону праці” та санітарні правила устрою і державні будівельні норми України? Чи думали про санітарні умови роботи депутатів ще в 1936 році архітектор В. Заболотний та державна комісія, яка прийняла будинок українського парламенту з оцінкою “відмінно”? Чи стало актуальним це питання під час реставраційних робіт в 1985 році та в 1990 роках, зазнавши певної реконструкції та декомунізації, що мала продовження в 2008 році за ініціативи Голови Верховної Ради Арсенія Яценюка (з зали прибрали комуністичну символіку)!

Згідно ст.21 Закону України “Про охорону праці”, необхідно дотримуватися вимог щодо охорони праці під час проектування, будівництва та реконструкції підприємств. Чому б Міністерству охорони здоров’я України не прийняти наказ про затвердження державних санітарних правил та норм утримання сесійної зали ВР України та організації законодавчого процесу?

Якщо ми говоримо про необхідність змін в роботі нашого законодавчого органу держави, а саме, електронну систему голосування, явку депутатів на роботу, інші дисциплінарні питання, тривалість сесій та перерв, зменшення загальної кількості депутатів та кількість жінок-депутатів у ВР України, ми не можемо оминути питання санітарних норм організації роботи даної інституції, що має значення як для фізичного, так і психічного здоров’я депутатів, а значить і якості рішень та законів, які вони приймають.

Коли це буде здійснено, то, я сподіваюсь, що робота ВР України стане ефективною та результативною.

 

Джерелоwww.obozrevatel.com

Авторadmin_opnl

Реабілітація атовців: давайте дамо відповідь на 5 основних питань

Вирішила написати своє бачення проблемної ситуації після прочитаної інформації в соціальній мережі “Фейсбук” на сторінці заступника Генерального прокурора – Головного військового прокурора України Анатолія Матіоса. Повністю підтримую його думку: “… ця прикра ситуація змушує з сумом констатувати, що наявність значного матеріального ресурсу не гарантує його раціонального і ефективного використання, а робота органів виконавчої влади по реабілітації воїнів поки що з боку держави, є просто катастрофічно руйнівною і байдужою до тих, хто втратив здоров’я, захищаючи країну”.

Починаючи з 2014 року скільки вже було на тему психологічної реабілітації проговорено, написано, проведено круглів столів, нарад, організовано нових структур, установ, закладів, підготовлено фахівців, витрачено міжнародних та державних коштів. В 2015 році 18 березня виданоУказ Президента України № 150 “Про додаткові заходи щодо соціального захисту учасників антитерористичної операції”. Розпорядження КМ України від 12 липня 2017р. № 475-р отримано документ “Про схвалення Концепції Державної цільовоїпрограми з фізичної, медичної, психологічноїреабілітації і соціальної та професійної реадаптації учасників антитерористичної операції на період до 2022 року”. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017р. № 1018-р схвалено “Концепція розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року”. Не можна не сказати про проведену колосальну роботу із значними витратами людського фактору та часу для розробки законопроекту “Про реабілітацію”.

Маю пряме відношення до питання психологічної реабілітації. Може хотілося б більше, але не сталося. В 2014 році я увійшла до складу робочої групи при Державній службі у справах ветеранів війни та учасників АТО. Мета цієї групи була визначити умови тендеру для проведення торгів на послугу щодо психологічної реабілітації. Багато хто з членів робочої групи залишив її з часом. Причини були різні. Я не погодилася з запропонованими умовами тендеру, офіційно написала свою професійну думку з цього питання, яку кожен член робочої групи відправляв електронною поштою. Після цього мене вже не запрошували на засідання. Але історія на цьому не завершилася.

В 2016 році я отримала повістку до слідчого органу в якості свідка, як член робочої групи при Державній службі у справах ветеранів війни та учасників АТО. Було з’ясовано, що майже 50% державних коштів витрачені нецільове і на 13 керівників закладів, що виграли тендер, заведені кримінальні впровадження. Скільки цікавого я тоді почула під час допиту! Яким професійно підкованим був слідчий! Він запитав про міжнародні практики та стандарти, наукові дослідження з даного питання, проведені в Україні, критерії оцінки якості результатів психологічної реабілітації, питому вагу індивідуальних та групових сеансів при роботі з учасниками АТО та інше.

Згадуючи питання слідчого про доказовість термінів проведення і запропонованих схем реабілітації, на думку приходять слова, почуті в Хорватії під час знайомства з їхнім великим досвідом післявоєнного відновлення: “період реабілітації завжди довше ніж період конфлікту”. Що ж тут казати про 14 днів психологічної реабілітації в умовах санаторно-курортного закладу без наявності комплексної індивідуальної реабілітаційної програми для кожного учасника АТО!

Слово “реабілітація” включає 2 значення: повернення втраченої гідності та функціональне відновлення. Зробивши крок в європейську історію становлення системи реабілітації, дізнаємося, що вперше поняттям професійна реабілітація (основне завдання: повернення людей до роботи) з’являється в 1940-1960 рр., коли треба було інтегрувати людей в післявоєнний час. В 70 роки минулого століття відбуваються зміни вектору реабілітаційного процесу. Виникає потреба інтегрувати людей з вадами психічного здоров’я в суспільство, забравши їх з лікарні. У багатьох таких пацієнтів в умовах тривалого перебування в стаціонарі розвивається байдужість, покірливість, залежність та деперсоналізація. 80-ті роки характерні розвитком альтернативних форм обслуговування, а саме, створенням психологічних реабілітаційних центрів та центрів підтримки.Досягненням цього періоду є вперше розуміння необхідності налагодження взаємодії між медичними та соціальними службами, работодавцями та місцевими органами управління. Вперше відчута потреба роботи с пацієнтом в мультидісциплінарній команді. Але постає дуже потужна проблема – це політичне рішення розподілу фінансів. Тільки в 90-ті роки починається розвиток реабілітаційної методології, а з 2000 року– акцент на життя в суспільстві та участі оточуючих. Нажаль, але Україна відстає в модернізації психологічної реабілітації на декілька десятиріч.

За даними 2015 року в Міністерстві охорони здоров’я України нараховувалося 2635 лікарів-психіатрів, 948 лікарів-наркологів, 538 психологів і лікарів-психологів; в Міністерстві соціальної політики України – 375 психологів, Міністерстві інфраструктури України – 73 психолога; Міністерстві оборони України – 540 офіцерів-психологів; Міністерстві внутрішніх справ України – 484 психолога; Міністерстві освіти і науки України – 14832 практичних психологів та в Державній пенітенціарній службі України – 293 психолога. Здається потенціал держави найпотужніший!!! Да ще й держава вирішила фінансувати психологічну реабілітацію! Звичайно, це дуже своєчасно, сучасно та перспективно. Але на жаль, ми живемо в Україні.

Для розбудови будь-якої системи цивілізованим еволюційним шляхом необхідно скерувати зусилля по трьом напрямкам. Перший – ефективне використання наявних ресурсів, зокрема фінансових та кадрів, що є найголовнішим; другий – модернізація існуючої системи та приведення у відповідність до визначених та пріоритетних стандартів; третій – створення нових елементів системи з сучасною ідеологією в межах запланованої стратегії.

Для якісної організації системи психологічної реабілітації учасників АТО ми маємо надати чітку відповідь на 5 основних питань. Яку допомогу потребують ветерани?Соціальну, психологічну, медичну. Де має надаватися ця допомога? За місцем проживання. Хто має надавати допомогу? Мультидисциплінарна команда: соціальний працівник, психолог, лікар, медична сестра, інші. Як надавати допомогу учаснику АТО? Згідно розробленої індивідуальної програми реабілітації. Яка ідеологія процесу психологічної реабілітації? Зміна стаціонарного мислення щодо проведення реабілітаційних заходів, зокрема і в межах санаторно-курортних закладів на амбулаторне.

Важливою складовою процесу психологічної реабілітації є розробка індивідуальної програми для кожного військового, яка має базуватися на визначеному реабілітаційному потенціалі людини та його потребах, включати індивідуальну психотерапію, групову (гомогенну, гетерогенну), сімейну, подружню та інші з чітким визначенням програми проходження, а саме, частота сеансів, їх тривалість, хто має проводити, як і коли, а також економічні розрахунки всіх послуг. Такі програми розробляються на рік або 6 місяців, узгоджуються з військовим, його родиною та структурами, які будуть надавати відповідні послуги, незалежно від підпорядкування цих структур, та звичайно, враховуючи потребу людини.

Три основних кити психологічної реабілітації – це кадри, фінанси та орган управління системою (з урахуванням особливостей і можливостей країни). Кадри є, і в достатній кількості (питання якості кадрів – це процес часу); фінанси також є, скільки їх потрібно, невідомо, розрахунки не проводилися, наявні кошти не використовуються в повному обсязі, ті, що використовуються – нераціонально. Орган управління системою (або я б сказала, платформа, на який будуть вирішуватися основні стратегічні та тактичні питання) відсутній.

Хочу знов повернутися до досвіду Хорватії щодо розбудови системи психологічної реабілітації, де при керівництві держави був створений санітарний штаб, а одним із заступників голови штабу призначений лікар-психіатр, який об’єднав відомих професійних фахівців в сфері охорони психічного здоров’я держави. Перша державна програма тільки для ветеранів – інвалідів була прийнята в 1999 році. Кошти були скеровані на будівництво 33 психосоціальних центрів (4 основних методичних та 29 регіональних) (населення Хорватії 4284889 осіб). Друга програма з розширеними завданнями (вже і для родичів ветеранів – інвалідів) була прийнята в 2005 році і третя – в 2014, яка включала заходи для всіх ветеранів та їхніх родин, а не тільки тих, хто був інвалідом.

Вивчаючи досвід не тільки Хорватії, а також Грузії, Ізраїлю та Америки, дозволю собі не погодитися із тезою Віце-Прем’єра Міністра України Павла Розенко, наведеною в “Цензор.НЕТ” про скерування вирішення проблеми психологічної реабілітації та персональну відповідальність та покарання за затримку фінансування на чиновників Міністерства соціальної політики спільно з Державною службою у справах ветеранів і учасників АТО. Питання психологічної реабілітації – це міжвідомча компетенція, тому відповідальність має бути доручена тільки Прем’єр-Міністру України або його заступнику.

Протягом 5 років ми фахівці психіатри звертаємося до представників законодавчої та виконавчої влади з пропозицією створити Громадську Координаційну Раду з питань охорони психічного здоров’я при КМ України з затвердженим Положенням та планом і графіком роботи (або при ВР України чи при Адміністрації Президента України) для вирішення всіх нагальних питань в цьому напрямку. Така Громадська Координаційна Рада може стати тим недостатнім третім китом – органом управління, який буде вирішувати основні стратегічні та тактичні питання, на платформі якої представники всіх Міністерств та відомств зможуть відпрацьовувати складні міжвідомчі алгоритми, а також долати перешкоди та непорозуміння. І ще дуже важливе – аналогічні Громадські Координаційні Ради будуть створені в кожному регіоні.

А поки в країні в цьому питанні існує хаос. Реабілітацією займаються хто завгодно і як завгодно, називаючи себе відповідними спеціалістами, незважаючи на відсутність спеціальної підготовки та покупаючи один у одного сертифікати з навчання. А держава не контролює цей процес, йде від рішення даної проблеми, намагаючись відсутність реальних практичних результатів обґрунтувати збільшенням затверджених неякісних та недіючих папірців.

Джерелоwww.obozrevatel.com

Авторadmin_opnl

Психологічна реабілітація АТОвців: відсутність рішення – втрачені долі людей

Продовжу тему психологічної реабілітації і спробую пофантазувати, хто і як сьогодні можуть ефективно освоїти державні 109 млн. коштів, виділених на психологічну реабілітацю. А що ми знаємо взагалі про цю послугу? Це загальна сучасна потреба або ситуаційно обумовлена? А може, взагалі, нав’язана засобами масової інформації? Згодна, що психологічну реабілітацію учасників АТО необхідно розглядати в контексті загальної системи психологічної реабілітації, без відокремлення. Але позбутися політичної складової тяжко, та ще й при наявності державних коштів. А скільки ще витрачено міжнародних коштів на психологічну реабілітацію! Так чому ж висновки від реалізації колосальних фінансових та людських капіталів залишають бажати кращого? Не секрет, що використовуючи політичну складову та починаючи розмову про психологічну реабілітацію учасників АТО, можна збудувати всю систему вцілому, як це і відбувалося в інших країнах під час надзвичайних подій.

Чому в минулому році половину коштів, серед тих, що виділені на психологічну реабілітацію, направили на придбання устілок для ортопедичного взуття, а решту повернулися в бюджет як невикористані? На мій погляд, проблема полягає в невизначеній стратегі та невизначеному матеріальному субстраті для фінансування. А устілки – це ж конкретно!

В організаційному розумінні психологічна реабілітація – це процес взаємодії двох або більше людей (надавача та отримувача послуги) через визначені спосіб та умови. Усі складові даного процесу мають своє фінансове навантаження. Оплата праці надавача послуги, матеріальне забезпечення умов проведення послуги (стаціонар-“ліжко”, дений стаціонар – “місце”, кімната для проведення індивідуальної роботи, кімната для проведення групових занять тощо), вартість конкретного способу втручання та визначення в матеріальному еквіваленті витрат на отримувача послуги. Головна умова – це залишити людину в звичайному для неї середовище, поруч із близькими та без відриву від виконання родинних та професійних обов’язків, забезпечивши також соціальний супровід. На що конкретно треба скерувати кошти в цьому процесі взаємодії? Нелегка задача. Чи можуть заклади охорони здоров’я проводити психологічну реабілітацію? Звичайно, так! Є спеціалісти психологи, є матеріальне забезпечення умов проведення даної послуги, навіть є обов’язкові індивідуальні програми реабілітації, що включають заходи з психологічної реабілітації, не говорячи вже про кількість пацієнтів. Чи можуть заклади охорони здоров’я отримати кошти за державною програмою “Психологічна реабілітація учасників АТО”?

Рішення знайшлося. Збудовані в радянські часи санаторно-курортні заклади виявилися в скрутному стані, збідніли внаслідок недостатнього фінансування. Тому вони дуже швидко запропоновали санаторно-курортну путівку визначити як процес психологічної реабілітації. І все начебто стало на свої місця. І відповідним закладам добре, вони будуть мати таке довгочікуване державне фінансування, стабільне протягом року, а якщо програма буде декілька років, то і шанси збільшуються. І психологів можно працевлаштувати в санаторіях, да і люди отримали від держави можливість відпочити в санаторно-курортному закладі. Є тільки одне “но”! Перебування учасника АТО в санаторно-курортому закладі протягом 14 чи 21 дня не має нічого схожого з психологічної реабілітацією. Людина знов відривається від родини, роботи, хоча короткотривало, але ізолюється від звичаного життя, що може ще й погіршити ситуацію. Тому і результату до сьогодні не має. Корабель був названий неправильно. Це не психологічна реабілітація, а забезпечення участника АТО пільговою путівкою до санаторно-курортного закладу.

Всі на сьогодні затверджені документи стосовно питань психологічної реабілітації розроблялися в своєї більшості під назву даної державної програми, а тому і не працюють в практичній реальності чи створюють реальні загрози для виконавців (про що говорять існуючи кримінальні впровадження, труднощі освоєння коштів та пошук винних за зрив програми).

Безрезультатні 4 роки роботи державної програми мають стати підставою не для пошуку винних, а ретельного аналізу ситуації фахівцями та внесення швидких змін там, де це буде потрібно. Дійсно, в 2014 році прийняте рішення сьогодні не підтвердило свою ефективність.

Можливо для швидкого виправлення ситуації, що склалася, було би краще змінити назву державної програми, де чітко визначитися саме на що мають бути витрачені кошти сьогодні. А такі пропозиції звучали ще в 2014 році, із зостереженнями не плутати санатоно-курортне лікування з психологічною реабілітацією та про наявність реальних ризиків щодо нецільового використання бюджетних коштів в майбутньому.

Дана ситуація ще раз підкреслює конче необхідність створення Громадської Координаційної Ради з питань охорони психічного здоров’я при КМ України з затвердженим Положенням та планом і графіком роботи для вирішення всіх нагальних питань в цьому напрямку. Впевнена, що розгляд даної ситуації Громадською Координаційною Радою при КМ України (до складу якої мають увійти професіональні фахівці з різних міністерств та відомств) зайшов би найкраще вирішення ситуації, а українці отримали би Закон України “Про реабілітацію”, який з приводу труднощів домовленності, досі покривається пилом.

Відсутнісь рішення в даному питанні – це не тільки втрачені кошти, або нераціонально чи нецельово використані, це перш за все втрачені долі людей та родин, поступове збільшення кримінальної та суїцидальної поведінки з усіма відповідними наслідками.

 

Джерелоwww.obozrevatel.com

Авторadmin_opnl

Охорона психічного здоров’я в умовах соціально-економічної кризи та процесів глобалізації

Сьогодні з екранів телебачення, в громадському транспорті, з уст чиновників та депутатів, а також з уст пересічних громадян, ми все частіше чуємо професійну психіатричну термінологію. Які для цього існують підстави? Чи можемо ми – професіонали в сфері охорони психічного здоров’я, радіти рівнем обізнаності українців з цього питання, чи навпаки, мусимо бити на сполох.

Нажаль, рівень обізнаності українців питанням охорони психічного здоров’я достатньо низький, індикатором чого і є невідповідні та образливі посилання на професійну психіатричну термінологію; зростання стигматизації сфери надання психіатричної допомоги, як пацієнтів, так і фахівців, а також відповідних організаційних структур.

За даними наукових досліджень психічні розлади частіше зустрічаються серед людей з низьким соціально-економічним статусом. Однак дуже важливим є той факт, що соціально-економічний статус в значній мірі пов’язаний з психічним здоров’ям. Між психічним здоров’ям та соціально-економічним розвитком існує дуже потужна кореляція, і не можна цим зневажати при проведенні соціального, економічного та медичного планування чи реформування, що відбувається сьогодні в Україні. Неможливо отримати позитивний результат від реформування та перспективний розвиток економічної політики в державі без розуміння важливості питань охорони психічного здоров’я населення країни.

Сьогодні в Україні за офіційними даними більше ніж півтора мільйона внутрішніх переселенців і більше мільйона шукають можливостей проживання за межами країни. Доведено, що у таких людей і психічні і соматичні розлади зустрічаються частіше у порівнянні з основною популяцією. Типовими проблемами в даному випадку стають порушення прав людини, низький рівень соціальної підтримки, тривала або постійна дискримінація, розлади адаптації, посттравматичний стресовий розлад, депресія та ризик підвищення частоти інших захворювань.

Дані низькі наукових досліджень доводять про достовірність більш високої частоти суїцидальних думок та самоушкоджень серед переміщених осіб, а також високий рівень булімії та нервової анорексії.

Соціально-економічний розвиток зштовхається впливом глобалізації, яка може мати як позитивний так і негативний вплив на психічне здоров’я людини. Наявність інтернату, що дає можливість миттєвої передачі інформації, швидкі способи пересування, доступ до сучасних технологій, реальний культурний обмін з іншими країнами, наявність наднаціональних політичних інституцій з одного боку та поглиблення в наслідок цього соціальної нерівності з іншого боку впливають на існуючу психіатричну практику та стратегії управління системою охорони психічного здоров’я.

Якщо розглядати збільшення збіднення населення внаслідок глобалізації, то, дійсно, глобалізація має негативний вплив на психічне здоров’я. Бідна країна не може забезпечити населення відповідною адекватною психіатричною та психологічною допомогою та характеризується низьким рівнем соціальної підтримки, що впливає на економічний розвиток країни. Однак вважається, що при правильному управлінні процесом глобалізації, вона може бути інструментом економічного розвитку та зміцнення соціального капіталу.

Важливим вкладом психіатрів та психологів на процес глобалізації є надання високоякісної доказової медичної допомоги з чітким розумінням, що медична допомога надається в конкретному соціальному і політичному контексті, який в значній мірі визначається розробниками стратегій та політиками.

Не залишається без змін від впливу глобальних процесів і клінічна психіатрична та психологічна практика. Підвищується доступність інформації про служби охорони психічного здоров’я через засоби масової інформації (інтернет, фейсбук та інше), збільшується розповсюдженість психічних розладів, які викликані соціально-економічними змінами та іншими життєвими подіями, з’являється різноманітність провайдерів психіатричної та психологічної допомоги з розширенням спектру сучасних доказових підходів до надання психіатричної допомоги, підвищується вплив міжнародних протоколів на процес навчання фахівців сфери охорони психічного здоров’я, на стратегію та політику охорони психічного здоров’я взагалі та на захист прав людини.

Незважаючи на полярність думок про вплив глобалізації на психічне здоров’я, будемо притримуватися позиції про її позитивний вплив на розвиток психіатричної служби України. Впевнені, що ми не проґавимо свій шанс назавжди позбутися шлейфу тоталітарного минулого, досягнувши достатнього рівня освіченості всього населення країни, позбавившись практики вживання професійної психіатричної термінології непрофесіоналами.

Авторadmin_opnl

Виборчий процес та психіатрія: Що робити з божевільними виборцями й депутатами?

Відповідаючи на питання – чи можуть люди з вадами психічного здоров’я обирати й бути обраними?

Завершилася восьма сесія роботи Верховної Ради України. Депутати пішли на відпочинок. Півтора місяці тиші в сесійному залі, в кулуарах під куполом, на місцях у регіонах. Значно зменшена буде активність на політичних каналах. Затишшя перед бурею… З вересня значно активніше почне відбуватися виборчий процес з усіма його наслідками. Чому ми, психіатри, починаємо турбуватися вже зараз? До чого нам, фахівцям делікатної професії, працюючи тихо і далеко в тилу та допомагаючи всім нашим громадянам, ніколи не звертаючи увагу на їхню партійну приналежність, думати про виборчий  процес?

Тому що у нас є своя прикра історія та брудні деталі буденного життя. Кожен раз при наближенні до виборчого процесу перед нами постають 2 питання. Чи можуть люди з вадами психічного здоров’я віддавати свої голоси за того чи іншого кандидата? Чи потрібно обранцям народу проходити психіатричний огляд на визначення стану психічного здоров’я?

Стосовно першого питання. Чи пам’ятають ще психіатри часи роботи в минулому СРСР та виконання наказу Міністерства охорони здоров’я СРСР від 02.01.1980 року № 1 “О порядке признания лиц умалишенными при рассмотрении вопроса о внесении их в списки избирателей»? Зверніть увагу на номер та дату наказу! Після новорічних свят, мабуть, це було головним питанням для Міністерства  охорони здоров’я СРСР. 

Цим наказом була затверджена “Інструкцію про порядок визнання осіб божевільними при розгляді питання про внесення їх до списків виборців”, узгоджена з Прокуратурою СРСР, Верховним Судом СРСР, Міністерством юстиції СРСР і Міністерством внутрішніх справ СРСР та форма медичного висновку комісійного огляду особи, щодо якої вирішується питання про визнання її божевільною.

Цей документ є дуже цікавим, як історичний факт порушення прав людини з вадами психічного здоров’я, посилаючись на Конституцію СРСР, Закон про вибори до Верховної Ради СРСР щодо не включення громадян у списки виборців та визнання їх божевільними за рішенням суду або за висновком лікарської комісії. Кожен пункт даного документу сам по собі викликає бурю емоцій. Мій погляд привернули увагу пункти 1 і 7, в яких говориться про створення у психіатричних і наркологічних установах спеціальних комісій, які складалися не менше, аніж із 3-х лікарів-психіатрів (психіатрів-наркологів). Згідно з приміткою в наказі, у тих місцевостях, де комісію в складі трьох психіатрів не можна було створити, допускалося створення комісії у складі двох психіатрів, а у виняткових випадках огляд міг проводитися одним лікарем-психіатром із залученням лікаря іншої спеціальності (п.1).

“Висновки лікарських комісій по огляду осіб, які за психічним станом можуть бути віднесені до категорії божевільних, і їх копії направляються в письмовій формі лише виконкомам місцевих Рад народних депутатів і дільничним виборчим комісіям за їх письмовими запитами. Оглянутим особам і їх близьким родичам висновок лікарської комісії може бути повідомлено тільки в усній формі” (п.7).

Думаю, коментарі тут зайві. В Україні сьогодні ситуація значно відрізняється від часів Радянського Союзу. Але чи зможемо ми, фахівці, утримати сьогоднішній стан справ стосовно людей з вадами психічного здоров’я, якщо законотворці задають нам дивні питання? В Україні відсутні в законодавчій термінології такі терміни як “божевільний” або “розуму позбавлений”. Згідно з Законом України “Про вибори народних депутатів України”, право голосу на виборах депутатів мають громадяни України, яким на день голосування виповнилося вісімнадцять років і які мають право голосу й є виборцями. Підставою реалізації виборцем свого права голосу на виборах є його включення до списку виборців на виборчій дільниці. Згідно з п.9 ст.2 даного закону, не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним. Серед пацієнтів із вадами психічного здоров’я відсоток таких людей незначний. Саме поняття “недієздатності” в тому вигляді, що існує сьогодні в Україні, викликає багато запитань та потребує окремого розгляду та змін у найближчому майбутньому.

Друге питання – це створення в психіатричних закладах спеціальних виборчих дільниць та забезпечення права пацієнтам цих лікарень на участь у виборчому процесі. Якщо в радянські часи Міністерством охорони здоров’я був затверджений окремий алгоритм участі наших пацієнтів у виборчому процесі, то сьогодні в Україні такий алгоритм відсутній (і це, може, позитивний крок з одного боку, і можливість зловживань – з іншого боку). Пацієнти мають право обирати, але це право залежить від громадянської позиції керівника закладу та його рішення про створення спеціальної виборчої дільниці та організації роботи виборчої кампанії в закладі надання психіатричної допомоги (з усіма позитивними та негативними наслідками) або відмова про створення спеціальної виборчої дільниці. І рішення тільки за керівником закладу.

Я знаю цю проблему не теоретично, а маючи неодноразовий практичний досвід організації спеціальної виборчої дільниці в психіатричній лікарні під час роботи головним лікарем достатньо потужного психіатричного закладу на 480 ліжок. Це як у ситуації – що гірше: відмова від надання медичної допомоги чи надання неякісної медичної допомоги? Інколи відмова набагато краще і відповідальність менше… Тому зробивши великий крок уперед по забезпеченню права людей із вадами психічного здоров’я в Україні приймати участь у виборах, законодавство потребує удосконалення від суб’єктивного впливу керівників психіатричних закладів на цей процес.

Відверто кажучи, ніколи не чула про створення в інтернатних установах психоневрологічного профілю, підпорядкованих Міністерству соціальної політики України, спеціальних виборчих дільниць. Знаємо, що саме в цих закладах відсоток недієздатних осіб високий, але далеко не всі підопічні позбавлені права обирати. Можливо мотивацією позбавлення майже всіх підопічних дієздатності в інтернатних установах психоневрологічного профілю, навіть безпідставних, є, поруч з іншим, і позбавлення їх права обирати, що зменшує коло проблем для керівника закладу.

Тому, відповідаючи на питання «Чи можуть люди з вадами психічного здоров’я віддавати свої голоси за того чи іншого кандидата?”, кажемо – “Так”. І це є великим і важливим кроком уперед на шляху захисту прав людей з вадами психічного здоров’я в Україні. Але, суб’єктивний вплив на це рішення сьогодні не виключений.

Інше питання – про необхідність майбутнім обранцям народу проходити психіатричний огляд на визначення стану психічного здоров’я – виникає кожен раз перед початком виборчої кампанії. Кожен раз, ми, фахівці, говоримо – “Ні”.

Ставлячи перед нами таке питання, плутають поняття психічного здоров’я та поняття етики, моралі, освіченості людини й готовності до вирішення важливих державних питань. 

Ми чітко розуміємо, що:

– відсутня доказова база про негативний вплив психічних розладів на законотворчі процеси в державі;

– серед психічних розладів є тяжкі і, в своїй більшості, такі люди з тяжкими психічними розладами неспроможні подолати усі вимоги виборчого процесу;

– окрім психічних, існують інші розлади, що теоретично можуть впливати на прийняття важливих державних рішень (як позитивно, так і негативно);

– і, мабуть, основне: люди обирають депутатів не на підставі їх здоров’я, фізичного чи психічного.

Однак сьогодні в нашій країні можливо все. Не впевнена, що законотворці внесуть зміни до  Закону України “Про вибори народних депутатів України”, зобов’язавши потенційних кандидатів проходити психіатричний огляд. Але чому б Міністерству охорони здоров’я України не прийняти наказ “Про порядок визнання осіб божевільними або розуму позбавленими, при розгляді питання про внесення їх до списків кандидатів у депутати”? І тоді ми, психіатри, вимушені будемо виконувати цей наказ (як і деякі інші, прийняті сьогодні МОЗ України). Хай живе повернення в минуле! Таке сьогодні бажане використання психіатрії з політичною метою!

Я розумію, що ні Міністерство охорони здоров’я України, ні Кабінет Міністрів України не приймуть подібне рішення. Ми сьогодні інші. Якщо ми сьогодні обираємо брехливих та злих людей, то хто нам винен, і до чого тут психіатри!

Автор: Ірина Пінчук

Джерело: www.ukrinform.ua

Авторadmin_opnl

Виборчий процес та психіатрія: Коли король поїхав дахом

Нас, психіатрів, запитують – чи потрібно обранцям народу проходити психіатричний огляд на визначення стану психічного здоров’я?

У 2013 році, в межах обміну досвідом та вивчення системи організації психіатричної допомоги європейських країн, група психіатрів та психологів Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України відвідала Німеччину. Звичайно, увагу та зацікавленість привернула Баварія – земля, куди з’їжджаються мільйони туристів з усіх куточків світу.

Країна, в якій чимало з того, що відбувається нині, започатковано завдяки неімовірній історії правління психічно хворого короля. Наша група також скористалася можливістю, щоб приїхати в Швангау і помилуватися на Нойшванштайн, збудований Людвігом II.

Звичайно, цікавим для нас, психіатрів, є життя даної відомої людини з вадами психічного здоров’я, прояви захворювання, рівень соціального функціонування та якість життя короля, а також історія всієї країни під час його керування та вплив стану психічного здоров’я Людвіга ІІ на події того часу. Однак уся ця світова історія для фахівців сьогодні цікава ще й іншим – ставленням оточуючих до людини-правителя з вадами психічного здоров’я, тією делікатнішої ситуацією, що склалася, а саме – сміливістю офіційного визнання й оприлюднення психічної хвороби короля. А може це не сміливість, а банальна політична ситуація, що склалася на той час, або один із перших прикладів використанням психіатрії з політичною метою?

Баварський король Людвіг IІ

Парламент, разом із родиною, прийняв рішення про проведення психіатричної експертизи Людвігу ІІ. Медична комісія з чотирьох психіатрів в 1886 році встановила діагноз «параноя». Король був визнаний недієздатним, і 12 червня 1886 року члени урядової комісії проникли в Нойшванштайн і таємно вивезли Людвіга ІІ в замок Берг, який був розташований на Штанбергському озері. Наступного дня король разом із лікарем не повернулися з прогулянки, їхні тіла були знайдені в цьому озері.

Король-місяць (як його називали) залишив реальні унікальні замки та красиві і сумні легенди про своє життя. Його неординарна особистість та неадкватна тому історичному періоду поведінка, спричинена тяжким психічним розладом, увійшли в світову історію, а він заслужив подяку від потомства.

Інновація Людвіга ІІ – мультифункціональний (для літа й зими) екіпаж із вперше застосованою “нічною візуалізацією місцевості” – електричним освітленням

Чи можлива подібна ситуація сьогодні у світі, в одній із провідних країн світу, в Україні? Наявність людини з вадами психічного здоров’я в політиці чи керівництві держави та оприлюднення стану психічного здоров’я можновладця? Звичайно, психіатри знають відомих у політиці людей, які самі, або їхні близькі, мають вади психічного здоров’я. Психічні розлади виникають у людей незалежно від статі, віку, соціального статусу чи фінансового стану. Але, попри стигматизації самої системи охорони психічного здоров’я та надання психіатричної допомоги, попри стигматизації людей із вадами психічного здоров’я, а також і нас, лікарів-психіатрів, ми чітко дотримуємося в нашій професійній діяльності головного принципу – нерозголошення конфіденційної інформації про стан психічного здоров’я людини та надання їй психіатричної допомоги. Ми діємо в межах Закону України «Про психіатричну допомогу». І тільки згідно з Законом подібна інформація може стати оприлюдненою.

Сьогодні, як і в ті стародавні часи, залишається актуальним питання психічного здоров’я можновладців, особливо при наближенні країни чи певного її регіону до виборчого процесу. Нас, психіатрів, запитують – чи потрібно обранцям народу проходити психіатричний огляд на визначення стану психічного здоров’я, а також скеровувати діючих обранців на психіатричний огляд при виявленій потребі?

Ст. 9 “Обмеження, пов’язані з виконанням окремих видів діяльності» Закону України «Про психіатричну допомогу» {із змінами, внесеними згідно з Законом N 2205-VIII (2205-19) від 14.11.2017}, говорить про можливість особи бути визнаною тимчасово (на строк до п’яти років) або постійно непридатною внаслідок психічного розладу, у тому числі спричиненого вживанням психоактивних речовин, до виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для неї або оточуючих. Особа підлягає обов’язковому попередньому (перед початком діяльності) та періодичним (у процесі діяльності) психіатричним оглядам, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин, або позачерговим (у процесі діяльності) у випадку виникнення психічного розладу в проміжок часу між оглядами.

Перелік медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи або оточуючих, затверджується Кабінетом Міністрів України і підлягає періодичному (не рідше одного разу на п’ять років) перегляду.

Порядок проведення попередніх, періодичних та позачергових психіатричних оглядів, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин, затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Сьогодні, на виконання статті Закону України «Про психіатричну допомогу», діють дві Постанови Кабінету Міністрів України, а саме, Постанова КМ України від 27 вересня 2000 р. №1465 «Про затвердження порядку проведення обов’язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів і переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності…» (зі змінами від 19 жовтня 2012 року № 924) та Постанова КМ України від 6 листопада 1997 р. №1238 «Про обов’язковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення» (зі змінами від 20 квітня 2016 року № 313), а також низка наказів МОЗ України.

Беручи до уваги, що зміни до Закону України «Про психіатричну допомогу» вступили в силу з 10 червня 2018 року, сьогодні конче потребують перегляду всі підзаконні акти стосовно цього виду діяльності.

Для підготовки нового пакету документів, на виконання положень Закону, перш за все треба визначитися з ідеологією проведення попередніх, періодичних та позачергових психіатричних оглядів, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин.

По-перше, необхідно надати відповідь на головне питання: «Хто буде відповідальним за наслідки проведення/непроведення таких оглядів? Медична система чи лікарі психіатри (або наркологи), таким чином, залишивши незмінною існуючу пострадянську систему організації даного процесу, яка порушує права громадян? Або все ж таки необхідно проявити політичну волю й прийняти рішення про кардинальні зміни та надати самій особі повноваження для прийняття рішення про проведення психіатричного огляду, з метою виконання особою своїх обов’язків, поруч із наданими правами?

Який би шлях із двох ми не обрали, необхідно розробити нову Постанову КМ України (замість 2-х діючих на сьогодні) та нові накази МОЗ України (скасувавши низку існуючих), де визначити Перелік медичних психіатричних протипоказань та Перелік окремих видів діяльності (робіт, професій та служб), які будуть вимагати проведення психіатричних оглядів, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин, а також Порядок проведення цих оглядів. До Переліку окремих видів діяльності (робіт, професій та служб) можна внести і кандидатів у депутати, й депутатів, і міністрів, і чиновників, і суддів, і дипломатів, і також посаду президента. Залишиться тільки визначити психічні стани, що стануть на заваді цим видам діяльності. Хотілось би мені побачити емоції чиновників Міністерства юстиції, які будуть погоджувати таку Постанову і накази МОЗ України та перевіряти їх на відповідність міжнародному законодавству, а також емоції психіатрів, які будуть вимушені впроваджувати ці документи в практичну діяльність.

Хоча психіатрам не вперше дивуватися «політично-заказним» наказам МОЗ України. Подібні сумніви викликає, зокрема, й існуючий дотепер наказ, згідно з  яким майже всі психічні розлади є протипоказанням для доступу до державної таємниці! Це наказ МОЗ України №174/136 від 13.05.2002 «Про затвердження Переліку психічних захворювань (розладів), які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці і за наявності яких допуск до державної таємниці громадянинові не надається», зареєстрованому в Міністерстві Юстиції України 28 травня 2002 року за №458/6746. Не впевнена, що сьогодні цей наказ відповідає положенням Закону «Про державну таємницю», але навіть внести зміни до нього не вдається. Особисто кілька разів марно намагалася це зробити. (Згідно з Законом «Про державну таємницю», статті 23 «Відмова у наданні допуску до державної таємниці», Допуск до державної таємниці не надається у разі: …5) наявності у особи психічних захворювань, які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці, відповідно до переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України і Державним комітетом України з питань державних секретів).

А зовсім нещодавно психіатри отримали новий «подарунок» від МОЗ України та Міністерства юстиції України у вигляді змін до наказу, з пунктами, що суперечать існуючим положенням Постанови КМ України від 27 вересня 2000 р. №1465 «Про затвердження порядку проведення обов’язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів і переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності…» (зі змінами від 19 жовтня 2012 року № 924), а саме – наказ від 23.10.2017 №1303 «Про внесення змін до наказів Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 2002 року № 12…», де в п.2 зазначено: «Внести до Інструкції про проведення обов’язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 2002 року № 12, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 01 лютого 2002 року за № 94/6382 (із змінами), такі зміни: 1) у пункті 2 слова «державних та комунальних» виключити».

Даний наказ знімає обмеження для закладів, які проводять попередні, періодичні та позачергові психіатричні огляди, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин, попри діючої Постанови КМ України, де залишається п.3: «Обов’язкові попередній та періодичний психіатричні огляди проводяться лікарем-психіатром у державних та комунальних психіатричних закладах, закладах охорони здоров’я, що мають у своєму складі спеціалізовані психоневрологічні центри, відділення, кабінети (далі – психоневрологічні заклади), за місцем постійного проживання громадянина. Працівники МВС, Національної поліції, СБУ, Міноборони, співробітники Служби зовнішньої розвідки та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та особи рядового і начальницького складу Держспецзв’язку проходять обов’язкові попередній та періодичний психіатричні огляди у відповідних відомчих лікувально-профілактичних закладах». Чим не «політичне замовлення» чи «корупційна діяльність» чиновників даних міністерств?!

Ми можемо сьогодні залишити перший сценарій, де відповідальними за наслідки проведення або непроведення медичних оглядів, зокрема психіатричних, залишаються медична система та лікарі психіатри (або наркологи), тим самим, залишаючи підстави для ймовірних політичного втручання чи корупційних ризиків.

А можемо все ж таки, звернувшись до політичної волі можновладців та законотворців, провести фахову дискусію щодо кардинальних змін у даній системі (а не «штучного маніпулювання» наказами МОЗ України) та покласти на саму особу повноваження й відповідальність (адміністративну або кримінальну) за приховування наявності психічного розладу, лікування з приводу хвороби, прийом ліків та інше при виконанні окремих видів діяльності (робіт, професій та служб), а роботодавцю чи іншим керівним особам розширити повноваження – аж до звільнення особи, у зв’язку з обманом про реальний стан психічного здоров’я при працевлаштуванні, отримані посвідчення водія чи зброї, з внесенням зміни до Кодексів України.

Звертаючись з питань працевлаштування, отримання прав водія або дозволу на носіння зброї, особа може заповнювати затверджений документ, де вказувати особисто про відсутність або наявність у неї вад психічного здоров’я та стан надання їй психіатричної допомоги (а не підтверджувати «липовою» довідкою) та нести за дану інформацію відповідальність, визначену Кодексами й Законами.

Сьогодні не є таємницею для населення України приватне життя публічних людей, їхні доходи, рахунки в банках, майно, смаки та інтереси. Залишається табу на інформацію про фізичне і психічне здоров’я можновладців, а також питання – де і яку медичну допомогу вони отримують. Чи має існувати таке табу? Чому виборець може знати про освіту кандидата, його статки, родинні зв’язки та інше, але – окрім стану його здоров’я? Захищаючи права можновладців на конфіденційність інформації про їхній стан фізичного і психічного здоров’я, треба думати і про захист прав всіх інших громадян України та про наслідки, які може спричинити ця конфіденційність.

Розумну золоту середину в даному питанні вирішувати нам самим!

Психіатри не розділяють людей за їхньою професією або спеціальністю. Існують закони, які мають визначати саму процедуру. Давайте не будемо бавитися наказами МОЗ України та вимагати неможливого від системи надання психіатричної допомоги, а просто внесемо певні вимогу до кандидатів (або до їхніх обов’язків поруч із правами) до Закону України «Про вибори народних депутатів України», Закону України «Про вибори Президента України», а також Закону України «Про державну таємницю».

Автор: Ірина Пінчук

Джерело: www.ukrinform.ua

Авторadmin_opnl

Путь от красоты и моды через недовольство собственным телом к расстройствам пищевого поведения

За даними наукових досліджень, саме невдоволення власним тілом є найвідомішим чинником розвитку розладів харчової поведінки, серед яких найпоширеніші – це нервова анорексія та булімія. Занепокоєння зовнішнім виглядом тіла часто починаються в молодому віці і може залишитися протягом усього життя. Вже з 6 років дівчата починають висловлювати побоювання щодо власної ваги чи форм тіла. Кожна друга дівчинка початкової школи (6-12 років) стурбована своєю вагою або її збільшенням. Кожна друга дівчинка та кожний третій хлопчик в підлітковому віці використовують нездорову поведінку щодо контролю ваги, а саме, пропуск прийому їжі, піст, паління, блювання та прийом проносних препаратів.

Вперше в 1935 році австрійський невролог і психоаналітик Пауль Шильдер в своїй книзі «Образ і зовнішній вигляд людського тіла» вводить поняття «образ тіла».

Що ж собою уявляє образ тіла людини і як це уявлення може призвести до появи хвороби?

Те, якою себе бачить людина, коли дивиться у дзеркало, або як вона зображує себе у власному уявленні і складає образ тіла людини. Це поняття охоплює думки про свою зовнішність; відчуття свого росту, форми та ваги; відчуття та контроль тіла під час руху та звичайно, сприйняття себе у своєму тілі. Багато з нас, починаючи з молодого віку, засвоюють певні твердження, що призводять до позитивного або негативного образу тіла.

Позитивний образ тіла (задоволення від тіла) передбачає почуття комфорту, та впевненості у своєму тілі, прийняття форми та розміру натурального тіла, визнання того, що зовнішній вигляд дуже мало говорить про характер і цінність людини.
Негативний образ тіла (невдоволення від тіла) передбачає почуття сорому і тривоги. Люди, з високим рівнем невдоволення від особливостей свого тіла, з низькою самооцінкою, постійно шукають в собі недоліки в порівнянні з іншими, і частіше страждають від депресії, ізоляції та розладів харчування.

Суспільство в усі часи надавало великого значення красі людського тіла. Однак, те, що здавалося привабливим на початку століття, сьогодні здається звичайним або недоречним. Час минає і стрімко змінює еталони краси жіночої фігури.
Найдрівніше зображення жіночої фігури відноситься приблизно до 25 тисячоліття до н.е. Це оголена скульптура «Венера з Віллендорфу», що була знайдена в Австрії в 1908 році. Фігура жінки виконана в реалістичному стилі. Її груди, живіт і стегна мають великі округлі форми. Чітко виражені лінії підкреслюють пупок, статеві органи і руки, складені на грудях. На голові видно добре вбране волосся, риси обличчя повністю відсутні.

Важливим аспектом жіночої краси в Стародавньому Єгипті вважалися довге плетене волосся та виразний погляд. Еталоном краси жіночого тіла були струнке тіло, висока талія і вузькі плечі.

Стародавня Греція (500-300 рр. до н.е.) була більш зосереджена на ідеальній чоловічій статурі. Саме представники сильної статі повинні були досягати високих стандартів фізичної досконалості. З цієї причини жінки соромилися своїх форм. Нагота була невід’ємною частиною давньогрецького суспільства. Першою важливою жіночою оголеною скульптурою в класичній Греції стала Афродіта Кнідська, яка показала, що краса в Стародавній Греції означає апетитні форми, схильність до повноти і світлу шкіру.

В Епоху Хань (206-220 рр. до н. е.) патріархальний устрій правління зводив до мінімуму роль і права жінок в суспільстві. Еталоном краси вважалася жінка, в зовнішності якої поєднувалися тонке, струнке тіло, бліда шкіра, довге чорне волосся, червоні губи, білі зуби, плавна хода та маленькі стопи. Маленький розмір ноги вважався головним показником краси китайської жінки протягом сотень років.

Епоха Відродження (1400-1700 рр.) вимагала від жінки бліду шкіру, пишні форми, повні стегна і великі груди, світле волосся та високе чоло. Значення і цінність жінки були пов’язані з її служінням Богу, батькові та чоловіку, а поведінка і зовнішній вигляд відображали статус чоловіка.

Еталоном жіночності у Вікторіанську епоху (1837-1901 рр.) вважалася фігура, схожа на пісочний годинник. Критеріями краси, незважаючи на наявність тонкої талії, були округлі форми і схильність до повноти. Втіленням краси і жіночності Золотого віку Голлівуду (1930-1950 рр.) була Мерилін Монро з її апетитною формою фігури “пісочний годинник”, пишною груддю та тонкою талією. В 60-ті роки пишні жіночні форми відійшли на другий план, поступившись місцем хирлявості і незграбності. Статура дівчинки-підлітка вважалася ідеальною. Ера супермоделей (1980-ті) вимагала спортивну статуру, високий зріст, стрункі підкачені руки і ноги, талію і пишні форми. Для цієї епохи характерним є сплеск анорексії, який деякі експерти пов’язали з раптовим інтересом до вправ і бажанням скинути зайву вагу. Після перенапруги 1980-х, мода хитнулася в інший бік. Прийшов героїновий шик початку 90-х. Вживання героїну в цей час набрало скажені оберти. Тендітність, тонкі зап’ястя, надмірна худорба, напівпрозора шкіра вважалися в ті часи красивими. Популярними стали моделі, що володіли гермафродитної зовнішністю. До жінок в 2000-і роки вимоги дуже різні. Щоб увійти до числа привабливих красунь, треба виглядати стрункою і здоровою. Основні складові ідеальної жіночої зовнішності в наш час – красиві пишні груди, округлі форми та плоский живіт.

Здорове сприйняття себе, позитивний образ тіла є важливою частиною профілактики психічного благополуччя і розладів харчової поведінки.

Будьте уважними до себе, своїх дітей та рідних! Любіть себе, своє тіло і будьте здорові!
В Українському НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології група молодих психіатрів і психологів разом із відомими світовими експертами вже протягом року опановує сучасні підходи щодо менеджменту проблеми розладів харчової поведінки в Україні. Впевнена, їх пацієнти отримають ефективне лікування!

Авторadmin_opnl

Старість – це найкраще, що чекає кожного з нас в майбутньому? Або старіння чи деменція?

У щоденному вжитку часто можна почути слово деменція стосовно людей старшого та похилого віку, яке не завжди вживається коректно та відповідає своєму значенню. Його вживають як з образливою метою, так і коли помічають порушення пам’яті, неуважність, розгубленість. Що ж насправді означає цей науковий термін?

Деменція – це синдром з хронічним та прогресуючим перебігом, при якому порушуються пам’ять, мислення, орієнтація, розуміння, обчислення, здатність до навчання, мова і судження, зорове сприйняття оточення.

Зазначені порушенням зазвичай супроводжуються (іноді передують) погіршенням емоційного контролю і соціальної поведінки. Поступово особа втрачає свої соціальні зв’язки та не може виконувати щоденну звичну для неї побутову діяльність.
Не має жодної родини, яка б не зіткнулася з даною проблемою. І не стільки з наявністю симптомів деменції, скільки з проблемами, що виникають внаслідок захворювання.

Психічні захворювання людей літнього віку, зокрема, деменція, є не тільки сферою моєї професійної чи наукової діяльності. Я завжди страждала, бачивши цих людей в психіатричних лікарнях поруч із пацієнтами з тяжкими психічними розладами. Людина, яка все своє усвідомлене життя віддала на розбудову кращого майбутнього суспільства, отримувала ліжко в місці несвободи, як заслужену нагороду держави. Дана ситуація і визначила напрямки моєї наукової діяльності і громадську позицію щодо літніх людей з вадами психічного здоров’я.

Знаю багатьох, які займаючи високу соціальну позицію або фантастичні фінансові можливості, мали і мають пацієнта з деменцією в родині, але ні перші, ні другі, нічого не зробили для забезпечення свого ж кращого майбутнього. Можновладці чомусь вважають, що вони ніколи не будуть старими, а про деменцію і взагалі не хочуть чути.

І все ж таки, хочу представити загальну коротку інформацію про це захворювання.

Загальними критеріями для діагностики деменції є погіршення пам’яті та мислення чи здатності до логічних міркувань. Погіршення пам’яті найбільш помітне при засвоєнні нової інформації, в більш важких випадках – порушення і відтворення раніше засвоєної. Погіршення мислення і здатності до логічних міркувань унеможливлює людині впоратися з завданнями з планування, а також порушується процес обробки інформації.

Існує 3 ступені вираженості погіршення пам’яті. При легкому ступені – втрата пам’яті виражена настільки, що це відчутно ускладнює повсякденну діяльність, хоча стан дозволяє пацієнтові незалежно жити. Порушено головним чином засвоєння нового матеріалу. Людина не може згадати куди поклала ту чи іншу річ, забуває про призначені зустрічі, не здатна утримати в пам’яті відомості, недавно повідомлені членами сім’ї. Помірна ступінь погіршення пам’яті – це вже серйозна перешкода для самостійного способу життя. Утримується тільки надзвичайно глибоко засвоєний або дуже знайомий матеріал. Людина не може згадати навіть основні відомості: де живе, чим займалася кілька годин тому, як звуть добре знайомих їй людей. Тяжка ступінь погіршення пам’яті – це повна втрата здатності утримувати нову інформацію. Зберігаються лише фрагменти раніше засвоєних знань. Людина не в змозі пізнати навіть близьких родичів.

Існують інші симптоми деменції, такі як, порушення орієнтації в часі і місці, що пов’язано зі зростаючою неможливістю запам’ятовувати інформацію і користуватися нею. Дезорієнтація в часі (рік, сезон, місяць, день) зазвичай настає на ранніх стадіях захворювання. Людина може, наприклад, плутати час прийому їжі чи мати намір відвідати знайомих людей, які вже давно померли.

Ушкодження церебральних центрів мови або ж їх провідних шляхів призводить до втрати здатності сприймати і розуміти мову або ж її продукувати (афазія). Дані розлади мови приймають форму труднощів розуміння при читанні і писанні.
Наступний симптом – це агнозія, означає втрату здатності впізнавати предмети, людей, звуки, форми або запахи. Патологія може проявлятися нездатністю розпізнавати частини тіла або знайомі обличчя, що призводить до переконання про те, що родичі є чужими і незнайомими людьми.

Депресія у осіб похилого віку є основним діагнозом для диференціальної діагностики з деменцією, проте обидві нозології цілком можуть співіснувати у одного пацієнта.

Моторне збудження, агресивність та патологічна наполегливість є дуже частим явищем у хворих на деменцію. Супроводжувати деменцію також можуть маячні стану. Йдеться про помилкові уявлення і переконання, що вважаються абсолютно вірними і переконливими. Людина переконана, що хтось робить у неї крадіжки, бреше та обманює її. Даний стан вражає приблизно 30% пацієнтів, які страждають деменцією.

Галюцинації є менш частим явищем в порівнянні з маячними ідеями – ними страждають, в середньому, 15-20% хворих. Галюцинації є проявом помилкового сприйняття, що виникає при відсутності зовнішніх стимулів. Галюцинації зазвичай носять нешкідливий характер і переважно представлені зоровим типом, хоча можуть мати місце і слухові феномени.

Оскільки люди з деменцією стають нездатні до коректного сприйняття ситуацій, і переробці відповідної інформації, вони можуть відчувати непорозуміння. Так, тінь на стіні сприйматися як незнайомець в помешканні, люди на екрані телевізора – як реально присутні в кімнаті. Можлива сплутаність сприйняття ролей членів сім’ї. Донька, наприклад, може сприйматися як мати або яка померла сестра. Дані симптоми зустрічаються у 25% хворих.

Зміни особистості являють собою відносно типову рису при деменції. Людина має неадекватну соціальну поведінку у вигляді криків, стогонів, погроз застосування фізичного насильства. Агресивність нерідко виникає у відповідь на спробу родича допомогти одягнутися або потрапляння пацієнта в незнайому ситуацію (медичний заклад).

Втрата сексуальної стриманості спостерігається у 10% хворих і проявляється «обмацуванням» медичних/соціальних працівників, або ж оголенням частин свого тіла. Даний аспект порушень поведінки нерідко викликає важкий дистрес у родичів і близьких пацієнта.

Не можна не сказати про порушення сну. Людина з деменцією типове прокидаються посеред ночі і приймається готувати їжу або блукати. Можливість досягти нормалізації режиму сну означає велике полегшення для близьких, які забезпечують догляд, а також продовження періоду перебування пацієнта в домашніх умовах.

20 років потому я зробила романтичний вчинок і організувала громадську організацію для захисту прав літніх людей з вадами психічного здоров’я. З’ясувалося, що родичі на той час не готові були лобіювати інтереси рідних з деменцією, а національні та міжнародні фонди дане питання не зацікавило в наслідок відсутності політичного інтересу.
На жаль, на сьогодні немає підтверджених даних ефективного лікування деменцій, але є деякі препарати, що забезпечують симптоматичне лікування і уповільнюють прогресування хвороби.

В 2002 році Асоціація психіатрів України зробила переклад найкращого на той час видання “Psychiatry in the elderly”. Автори цього видання приїжджали до України, починали проводити тренінги мультидисциплінарних команд, однак Україна на той час не була готова усвідомлювати важливість психічного здоров’я, зокрема, літніх людей.

Дійсно, на визначеному етапі, люди з деменцією не можуть перебувати дома, та потребують довготривалого нагляду та догляду. В світі для цього існує мережа соціальних закладів з достатнім матеріально-технічним забезпеченням та відповідним комплексом високоякісних послуг. Догляд і нагляд в таких закладах полегшує життя близьким і родичам та покращує якість життя літньої людини. Нажаль, для України такі соціальні заклади ще залишаються тільки мрією. Геронтопсихіатрії, як спеціальності, не має і не можу бути в нашій небагатій країні. Чи потрібна вона взагалі, коли необхідна мережа соціальних закладів, що забезпечують необхідний нагляд та догляд? Психіатри сьогодні відмовляються госпіталізувати таких хворих, розуміючи, що це соціальні клієнти, і психіатричні лікарні не можуть забезпечити довготривалий психосоціальний супровід даних пацієнтів та їхніх родичів.

Наукові дані та майбутні прогнози свідчать про зростання цієї патології:
• У світі нараховується 50 млн. хворих на деменції з щорічною діагностикою близько 10 млн. нових випадків (WHO, 2017);
• 58% пацієнтів проживають у країнах з низьким та середнім рівнем доходу (WHO, 2016);
• Найпоширенішою формою деменції залишається хвороба Альцгеймера, що становить 60-70% усіх випадків (WHO, 2017);
• Перші зміни у мозку при хворобі Альцгеймера найчастіше виникають за 10-20 років до появи перших клінічних симптомів (Beason-Held L. L., 2013).

Сьогодні науковці активно вивчають фактори, що запобігають розвитку деменції, до яких відносять освіченість, соціальне спілкування, одружений сімейний статус, активне проведення дозвілля, регулярну фізичну активність, контроль артеріальної гіпертензії.

Світова спільнота витрачає мільярди коштів для пошуку причин деменції та ефективних медикаментів для її лікування, тому є сподівання на позитивний результат та майбутню Нобелевську премію.

Авторadmin_opnl

Як вивести з депресії психіатричну службу?

За висновками ВООЗ, Україна посідає перше місце в Європі за кількістю психічних розладів, і цей показник із кожним роком зростає, зокрема й у зв’язку з військовими діями на Сході країни. Кожен третій українець потребує спеціалізованої психіатричної допомоги, тому для вирішення проблеми психічного здоров’я населення необхідні об’єднання зусиль держави та суспільства, достатнє фінансування й узгодженість міжвідомчих нормативних документів. Однак наразі галузь психіат­ричної допомоги залишається поза увагою як реформаторів МОЗ, так і, здебільшого, влади всіх рівнів.

 

Чернігівщина


Володимир ЯЩЕНКО, головний лікар Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні, лікар вищої категорії з організації охорони здоров’я, головний позаштатний спеціаліст із паліативної допомоги управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА


Ситуація із поширеністю психіатричних хвороб в області, як і в інших регіонах України та в цілому у світі, стабільно погіршується. На сьогодні на диспансерному обліку перебувають 32 226 осіб, зокрема в Чернігівській обласній психоневрологічній лікарні — майже 10 тис. пацієнтів. За минулий рік у стаціонарних закладах Чернігівщини проліковано 8462 особи, з них 7372 — у Чернігівській обласній психоневрологічній лікарні.Хоча в Міністерстві охорони здоров’я реформування спеціалізованих служб третинного рівня відтерміноване на 2019-2020 роки, психіатрична служба області вже зараз перебуває у стані реформування, зокрема відбувається об’єднання медичних закладів. Торік Чернігівська обласна рада ухвалила рішення щодо приєднання до Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні психіатричних лікарень з Левоньків і Валків та наркослужби (наркологічних диспансерів у Чернігові, Прилуках і Ніжині). Це буде єдиний в області лікувальний заклад, який надаватиме психоневрологічну та психонаркологічну допомогу в повному обсязі.

Однією з найбільших проблем, із якими стикаємось у зв’язку з реформуванням медицини, звичайно, є недостатнє фінансування та незрозумілі його джерела в майбутньому. Серед інших проблем — обмежене інформування медичної спільноти про місце закладів третинного рівня в оновленій, реформованій системі надання медичної допомоги. Варто було б звернути увагу і на майже повну відсутність медико-психологічної підтримки в ЦРЛ та центрах ПМСД. Існує проблема з кадрами: молодого лікаря складно підготувати, а ще складніше не втратити, бо з такою зарплатою, яку нині отримують молоді фахівці, мотивувати їх працювати в нас і будувати тут кар’єру непросто. Дуже не вистачає лікарів-психологів. Залучення до надання консультацій психологів з педагогічною освітою — це тимчасовий вихід, але на округ треба хоча б одного лікаря-психолога. А де його взяти?

Звичайно, свої корективи в нашу роботу вносять і тривалі військові дії на Сході України та пов’язане із цим збільшення кількості психологічно травмованих осіб як серед учасників АТО, так і мирного населення (переселенців, що зараз мешкають у Чернігівській області, родин учасників АТО). Додають навантаження і 169-й навчальний центр Сухопутних військ ЗС України (селище Десна) та військовий полігон у селищі Гончарівське, де відбувається підготовка військовослужбовців з усієї України. Тому наш Центр медико-психологічної реабілітації воїнів АТО та служба соціально-психологічного відновлення, поштовхом для створення яких стали події на Сході України, працюють зі значним навантаженням.

Так, служба психолого-соціального відновлення Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні надає допомогу учасникам АТО, переселенцям, родинам загиблих із грудня 2014 року. Центр допомоги воїнам розрахований лише на 20 ліжок, але якщо військовослужбовців і демобілізованих бійців звертається більше, знаходимо можливість госпіталізувати всіх.

Допомогу надаємо комплексно: з перших годин із пацієнтами працюють психіатр, психолог, терапевт, якщо виявляємо соматичну патологію, залучаємо інших спеціалістів (хірургів, неврологів, стоматологів, кардіологів, пульмонологів тощо). Нам дуже допомагають військовий шпиталь, обласна лікарня, міські лікарні. Лікування проводимо повністю безкоштовно. Серед 992 уже пролікованих у центрі осіб — високий відсоток позитивних результатів і не було жодного випадку суїцидів.

Окрім стаціонарного відділення відкрили в Чернігові 2 кабінети психологічної допомоги: індивідуального та сімейного консультування і дитячий (діагностика аутизму). Цілодобово в місті працює служба психологічної підтримки за телефоном довіри. Фокус-група для цих структур — військовослужбовці, їх родичі, переміщені особи, люди, які постраждали від надмірного негативного інформаційного навантаження від певних подій. У кабінеті працюють психолог, психотерапевт, за потреби підключається психіатр. Тільки за цей рік різними видами психологічної допомоги було охоплено близько 6 тис. пацієнтів.

Усі фахівці, котрі працюють у рамках травмофокусованої психокорекції, мають практичний досвід і протягом останніх років пройшли навчання на різних міжнародних та загальноукраїнських семінарах. У роботі користуємося ізраїльськими й американськими протоколами, які суттєво відрізняються від колишніх. За старими протоколами психолога залучали через тиждень-два після початку лікування, першим із пацієнтом працював психіатр. Зараз психолог задіяний з перших годин. За протоколом активна реабілітація має тривати 6 місяців, а взагалі програма реабілітації розрахована на 2-3 роки.

Досвід психологічного відновлення в межах Центру медико-психологічної реабілітації воїнів АТО свідчить, що перебування в стаціонарі й активна психокорекційна робота дають позитивний результат, який було б доцільно зберегти і закріпити в амбулаторній роботі за місцем проживання (від 3 до 6 місяців). Але наразі не існує чіткого маршрутного плану, де і як демобілізовані військовослужбовці могли б отримувати психологічну підтримку після відновлення в стаціонарі. Дійсно, у місті діє кілька волонтерських організацій, куди ми рекомендуємо звертатися нашим пацієнтам для продовження відновного процесу (Центр сім’ї та молоді у м. Чернігів, ГО «Чернігівський осередок Асоціації фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій», ГО «Родина воїнів», ГО «Ресурс» тощо). У кожному із цих осередків є високопрофесійні фахівці, але наразі інтенсивність надання психологічної допомоги з боку волонтерів різко знижується.

Реабілітаційні послуги учасникам АТО, сім’ям загиблих воїнів та вимушеним переселенцям оплачуються за рахунок бюджетних асигнувань, але на сьогодні відсутня цільова державна програма з надання допомоги вказаному контингенту. А для запобігання перетворенню психологічних проблем у психіатричні потрібні зусилля всього соціуму й передусім затвердження державної програми, яка об’єднувала б зусилля Мінсоцполітики, урядових установ, громадських організацій і МОЗ. До того ж медичну допомогу учасникам АТО, сім’ям загиб­лих воїнів та вимушеним переселенцям треба надавати системно із залученням сімейного лікаря, психолога, фахівців зі спеціалізованої та високоспеціалізованої допомоги, тобто повинні бути задіяні всі структурні підрозділи Міністерства охорони здоров’я. І в першу чергу потрібно підвищувати кваліфікацію сімейних лікарів і психологів, бо події на Сході спричиняють дуже специфічні розлади адаптації, що до того ж модифікуються в часі. Тому, на мою думку, важливий постійний обмін досвідом, зокрема стажування лікарів за кордоном. Ці питання треба обов’язково включати в програму безперервної післядипломної освіти сімейних лікарів і психологів, бо невідомо, з якими викликами доведеться зіштовхнутися в майбутньому.

На жаль, доводиться констатувати, що на сьогодні вся психологічна допомога сконцентрована у великих населених пунктах. Але в центрах госпітальних округів вона обов’язково повинна бути, зокрема ми передбачили там кабінети психологічної допомоги. Інше питання: як ці кабінети забезпечити відповідними спеціалістами?

Щодо психіатричної допомоги, то в усіх медичних округах є спеціалізований кабінет або центр допомоги. Крім того, розглядаємо питання створення спеціалізованих відділень на базі ЦРЛ. Наразі вже відкриті невеликі відділення у Новгород-Сіверському та Семенівці, які обслуговуватимуть північні райони, плануємо створення такого відділення у Прилуках для обслуговування населення південного регіону. Це зручно людям, бо реально наближує спеціалізовану допомогу до населення не на словах, а на ділі. Але достеменно нині прог­нозувати подальшу структуру психіатричної служби в області не можна, бо Міністерство охорони здоров’я України ще не опрацювало концепції реформування спеціалізованих служб третинного рівня.

Серед інших проблем, із якими ми стикаємося щодня, — престижність професії, умови оплати праці, надання соціальної підтримки молодим лікарям, приведення умов перебування пацієнтів у психіатричних закладах у відповідність до сучасних норм, зміна світогляду медиків і працівників соціальних закладів.

На жаль, за матеріальним забезпеченням психіатрія посідає останнє місце з-поміж інших видів медичної діяльності, тобто фінансується за залишковим принципом. Та й суспільство до цієї галузі ставиться упереджено. З одного боку, є об’єктивні причини: психіатрія дійсно була свого часу каральною службою, і є багато прикладів використання її не за призначенням. Відтоді психіатрична допомога докорінно змінилася, але стереотипи її сприйняття залишилися. І на сьогодні зміна світогляду населення — теж проблемне питання, яке потребує комплексного вирішення.

Принципова зміна в питанні госпіталізації психічно хворих сталася у 2000 році. Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» потрібна добровільна згода хворого на госпіталізацію і лікування, при цьому прописані випадки примусової госпіталізації (коли людина може заподіяти шкоду собі або оточуючим). На сьогодні не вирішене ще одне дуже серйозне питання — госпіталізація за рішенням суду. Якщо психічно хвора людина скоїла злочин, у в’язницю її не направляють, а примусово лікують у спеціалізованих закладах. Наприклад, відділення суворого нагляду було в Дніпрі, посиленого нагляду — у нас. Раніше діяв Наказ №35, де чітко було розписано територіальний розподіл, але його скасували, а новим Наказом МОЗ №516 визначено 6 лікарень для застосування примусових заходів медичного характеру. Проте на сьогодні суд не має права спрямувати туди психічно хворих осіб, що скоїли злочин, бо ці заклади ще не готові їх прийняти. Тож нині суд, прокуратура і ми загнані у глухий кут, оскільки ніхто не знає, що робити з такими особами. Ми зверталися до Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції, МОЗ України, але жодних пояснень поки не отримали.


Дніпропетровщина


Ірина ПОКРОВА, головний спеціаліст відділу лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров’я Дніпропетровської ОДА

У Дніпропетровській області психолого-психіатрична допомога надається на всіх рівнях у державних закладах охорони здоров’я, які фінансуються з обласних і місцевих бюджетів. Фахівці первинного рівня протягом останніх 3 років пройшли повну підготовку з психіатрії на тренінгах, семінарах і переривчастих курсах, проведених провідними фахівцями і науковцями області й України. На вторинному рівні психолого-психіатричну допомогу надають фахівці з психіатрії та практичні психологи в амбулаторних і стаціонарних умовах у містах Кривий Ріг, Кам’янське й Павлоград. Третинний рівень надання психіатричної допомоги забезпечують стаціонарна мережа та консультативна служба в цілодобовому режимі в КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня ДОР» та Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І. І. Мечникова.У зв’язку із військовими діями на Сході України відбулися зміни у структурі психічних розладів і контингенту хворих, що обумовило потребу в розробці нового комплексного підходу до надання високоефективної психолого-психіатричної допомоги. Для цього в області проведено спеціальну підготовку лікарів-психіатрів і медичних психологів фахівцями з профільних кафедр Дніпра, інших міст України, а також Ізраїлю, Австрії, Литви.

З метою зменшити кількість випадків психічного та психологічного травмування в КЗ «Дніп­ропетровська клінічна психіатрична лікарня ДОР» з 2014 року працює телефон довіри. На сьогодні телефонне консультування та психологічну корекцію проведено 975 особам. Здебільшого психолого-психіатрична допомога за телефоном довіри полягала в корекції підвищеної емоційної напруги й особистісних проблем, пов’язаних із вирішенням інтерперсональних стосунків у сім’ях, на роботі, та можливостей соціального функціонування. Така робота спрямована на запобігання можливому перетворенню психологічних проблем у психіатричні.

У найскладніших випадках психолого-психіатрична допомога атовцям надається у відділенні для ветеранів війни, яке функціонує у складі Дніп­ропетровської клінічної психіатричної лікарні, де на основі досвіду і рекомендацій фахівців із Литви та Ізраїлю вперше в Україні для психосоціальної реабілітації пацієнтів впроваджено метод поліпрофесійного обслуговування (бригадного). До складу бригади входять лікар-психіатр, лікар-психотерапевт, медичний психолог, фахівець із соціальної роботи, ерготерапевт. Така форма ведення пацієнтів, які брали участь в АТО, є найефективнішою порівняно з іншими методами відновного лікування. Поліпрофесійна бригада дає змогу комплексно вирішити проблеми пацієнта за клінічними, психологічними та соціальними напрямками. Для хворих, які зловживають алкоголем і психоактивними речовинами, до складу бригади залучають лікаря-нарколога. У таких випадках психотерапевтичний вплив поширюється на членів родини.

За статистичними даними всього в стаціонарі цього закладу психосоціальна реабілітація проведена 76 пацієнтам у 2014 році, 256 особам — у 2015 році, 233 — у 2016-му, 219 — торік і 82 пацієнтам протягом 5 місяців цього року. Загалом за вказаний період реабілітацію пройшли 866 осіб. Спеціальну психолого-психіатричну допомогу надано не лише мешканцям Дніпропетровщини, а й жителям Луганської, Донецької областей та переселенцям у випадку їх звернення. Переважно це були пацієнти з межовими станами та із залежностями (зловживання алкоголем і психоактивними речовинами). Слід зазначити, що результати психосоціальної реабілітації не стійкі, і з часом зазнають зворотного розвитку, у зв’язку із чим потребують повторних психосоціальних заходів.

Психолого-психіатрична допомога пацієнтам, незалежно від їх соціального статусу, надається на всіх рівнях. Психологічну, психотерапевтичну реабілітаційну допомогу учасники АТО отримують у 9 лікувально-профілактичних закладах Дніпропетровської області, де за звітний період цього року її надано 688 воїнам, із них стаціонарно — 551 особі, амбулаторно — 137. Крім того, на базі Обласного наркологічного диспансеру організований реабілітаційний центр, де лікарі-наркологи спільно з волонтерами-психологами позбавляють атовців наркологічних розладів та надають амбулаторну психотерапевтичну допомогу їм і членам їх сімей, що прискорює повернення постраждалих до мирного життя.

Також в області створено мобільну психологічну бригаду у складі психіатра, психотерапевта та психолога, яка здійснює виїзди в лікувальні заклади Кривого Рогу, Павлограда й у військовий госпіталь Дніпра та допомагає бійцям, котрі перебувають у стаціонарних відділеннях. А на базі Дніпропетровського обласного госпіталю ветеранів війни з грудня 2015 року функціонує центр реабілітації учасників АТО, де забезпечуються медикаментозне лікування, фізична, психологічна, психотерапевтична та психіатрична реабілітація. На сьогодні в центрі проліковано 2033 атовці, у 2018 році — 255.


Волинь


Людмила ЮРКО, головний лікар Волинської обласної психіатричної лікарні №1

Сфера психологічної і психіатричної допомоги в області не зазнала якихось негативних змін у зв’язку з початком медичної реформи, адже вона її не зачепила. У кожному районі є психіатр, який за потреби направляє хворих у стаціонар Волинської обласної психіатричної лікарні №1 і до Волинської обласної психіатричної лікарні №2 у селищі Олика. Наразі наша лікарня постійно заповнена і навіть переповнена пацієнтами. Що буде далі — поки невідомо. Так само невідомо, як вирішити ситуацію з кадрами, адже протягом останнього року почастішали випадки звільнення медсестер і санітарів. Особливо відчувається нестача персоналу в чоловічих відділеннях — там, де потрібний специфічний догляд.Директор Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України Ірина Пінчук пропонувала кілька варіантів розвитку психіатричної і психологічної допомоги. Перший — відкрити спеціалізовані відділення на базі госпітального округу та власними силами проводити і прийоми, і стаціонарне лікування пацієнтів. Другий варіант передбачає створення міжгоспітальних стаціонарів. Мені зараз важко сказати, як вирішуватимуть це питання на Волині, оскільки в нас є три госпітальні округи і дві великі спеціалізовані психіатричні лікарні.

23 лютого 2016 року набув чинності Наказ МОЗ №121 «Про затвердження та впровадження медико-технологічних документів зі стандартизації медичної допомоги при посттравматичному стресовому розладі». Згідно з ним, у кожному районі передбачалося відкрити кабінет амбулаторної допомоги постраждалим під час проведення АТО, у якому медичну допомогу надавала б мультидисциплінарна бригада. Це був би ідеальний варіант, адже до складу такої бригади мають входити психіатр, психолог або психотерапевт, представники громадської організації та соціальних служб і навіть волонтери й учасники АТО, які в змозі допомогти в проведенні реабілітації. Але така концепція виявилася недієздатною, оскільки психологи і психотерапевти на районному рівні в нас практично відсутні, маємо одного лікаря-психіатра, а цього недостатньо, бо один фахівець не в змозі водночас приймати хворих, відвідувати пацієнтів удома та двічі на рік працювати у військкоматі. Саме через нестачу кадрів пацієнти — учасники АТО не мають можливості отримати належну психологічну реабілітацію на місцевому рівні.

Наразі в області не існує спеціальної прог­рами психологічної реабілітації учасників АТО. Надаючи таку допомогу, кожен медичний заклад керується власними можливостями, фінансовим і кадровим потенціалом. Основний реабілітаційний центр для атовців в області — Волинський обласний госпіталь для інвалідів війни. Також нещодавно відкрито Центр реабілітації учасників АТО у КЗ «Луцький центр первинної медико-санітарної допомоги».

Тільки-но атовці почали надходити до Луцького гарнізонного військового госпіталю, Волинська обласна психіатрична лікарня відрядила туди своїх фахівців: 8 психіатрів, 8 психологів, 2 психотерапевтів. Роботу організували за графіком. Фактично всіх хлопців, яких було госпіталізовано до військового госпіталю у 2014 році (а це близько 600 осіб), наші фахівці оглянули, з усіма провели індивідуальні бесіди. В особливих випадках, що потребували невідкладної психіат­ричної допомоги, пацієнтів переводили до Волинської психіатричної лікарні. Паралельно розпочав роботу Волинський обласний госпіталь для інвалідів війни, куди обласна психіатрична лікарня направила 6 психологів і 1 психотерапевта.

Нам терміново потрібно було готувати персонал до роботи з нетиповими пацієнтами. Розпочалися тренінги, організовані кафедрою соціальної і медичної психології Східноєвропейського університету ім. Лесі Українки. Практично всі фахівці психіатричної служби області на них побували.

У Волинську обласну психіатричну лікарню №1 перші пацієнти з бойовою травмою почали надходити у липні 2014 року, до кінця року було проліковано 59 таких хворих. У більшості з них були бойовий шок і психози. Для пацієнтів, які потрапляють до лікарні зараз, після чотирьох років війни, такі симптоми не характерні. Загалом у нашу лікарню у 2015 році госпіталізували 147 осіб, у 2016-му — 189, у 2017-му — 147. За 5 місяців цього року ми пролікували 155 осіб, які побували на Сході України.

Варто наголосити: серед військовослужбовців, які брали участь в АТО, у поле зору психіатрів потрапив лише кожен десятий. За статистикою, тільки 11% усіх демобілізованих учасників російсько-української війни пройшли психологічний стаціонар в області. Але це не означає, що ті, хто не звернувся по допомогу до психологів і психіатрів, її не потребував.

Великий недолік надання психіатричної допомоги атовцям — її відсутність на рівні первинної ланки медицини. Часто демобілізовані не звертаються до лікарів — і проблеми зі здоров’ям лягають на плечі їх родичів. Слід також враховувати психологічний стан тих, хто повертається з війни. Часто ці люди соціально дезадаптовані. Нерідко трапляється, що руйнуються сім’ї, а це — додаткова психологічна травма. Вважаю: області потрібно працювати за єдиною програмою, яка покроково розпише шлях вирішення проблеми, чітко визначить межі компетенції тих, хто надає психологічну допомогу, лікує атовців та займається їх соціально-психологічною реабілітацією, бо це різні речі, й не всі психічні розлади в тих, хто брав участь у воєнних діях, можна вилікувати без медикаментозної терапії та психотерапевтичного впливу за спеціальними методиками.


Харківщина


Борис МИХАЙЛОВ, завідувач кафедри психотерапії Харківської медичної академії післядипломної освіти, Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор

Харківський регіон завжди відігравав провідну науково-методичну і практичну роль у розвитку психіатричної, психотерапевтичної та медико-психологічної служб системи охорони здоров’я України. У роки незалежності нам вдалося зберегти потужні науково-педагогічну та практичну школи. Крім НДІ неврології та психіатрії з клінікою, профільних кафедр у ХМАПО та 3 медичних вишів в області діє широка служба надання практичної допомоги: 3 стаціонарні профільні лікарні II-ІІІ рівнів, у тому числі й дитяча психоневрологічна, 2 диспансери, 2 реабілітаційні санаторно-курортні установи. Також Харків є мобільним центром як для всієї України, так і для найближчих регіонів із консультування профільних хворих та їх можливого подальшого лікування. Незважаючи на труднощі періоду реформування, діюча система нашої галузі без перебільшення залишається на високому рівні й забезпечує надання спеціалізованої психіатричної та психологічної допомоги населенню. А нормативні документи Харківського обласного управління охорони здоров’я зміцнюють цю ступеневу систему — від первинної ланки і до найвищого санаторного рівня.Проблеми, звичайно, є — передусім фінансові, а також деякі організаційні. На них хотілося б зупинитися детальніше, оскільки стосуються вони не тільки регіону, а й всієї України. Хоча в процесі реформування всі наші лікувальні та клінічні установи при навчальних закладах збереглися, однак оптимізація ліжкового фонду, що почалася з перших днів незалежності, далася взнаки.

Враховуючи потужності колишньої міської лікарні, реформованої у Харківську обласну клінічну лікарню №3, де залишилося понад 1 тис. ліжок, й обласної клінічної психіатричної лікарні №1 у с. Стрілече, де понад 600 ліжок, стаціонарних місць нам вистачає. У принципі, це світовий і європейський тренд — скорочення стаціонарної психіатричної, психотерапевтичної та психологічної допомоги. Але організаційні труднощі в Україні полягають у непропорційному нарощуванні потужностей денних стаціонарів. У цьому плані ми поки що відстаємо від Європи, як і всі інші регіони.

Друга проблема — стан медико-психологічної та психотерапевтичної служби в загальносоматичній мережі лікувальних закладів. У нас становище дещо краще, ніж в інших регіонах, однак у нинішніх умовах викликає занепокоєння. Служба діє як в усіх обласних і в міських лікарнях, так і в поліклініках, але потужність її недостатня. Наприклад, у районних поліклініках міста на 100 тис. населення, закріпленого в середньому за кожним таким закладом, працюють, як правило, двоє, а то й один психотерапевт і один психолог. Під час ведення країною вимушених бойових дій необхідно пріоритетно розвивати службу нашого профілю, тим більше, що медичні технології, пов’язані з психологічним консультуванням і психотерапією, не вимагають дорогої апаратури та значного медикаментозного забезпечення. У непростий час дефіциту фінансування зростають реальні професійні потреби, обумовлені зміною загального психологічного стану населення.

Третя проблема пов’язана безпосередньо з реформуванням первинної ланки системи охорони здоров’я. Зараз триває активна кампанія підписання декларацій між сімейними лікарями та пацієнтами. А її нормативно-законодавча база, у тому числі адміністративно-фінансова, відстає від реальних потреб. Зокрема, не вирішені питання безперешкодного взаємного фінансування лікування людей у закладах різного підпорядкування, починаючи від сільських ФАПів, районних ЦПМД і закінчуючи клініками ІІ-ІІІ рівнів. Декларації, які сьогодні підписують по всій країні, законодавчо передбачають свободу пацієнта у виборі не тільки лікаря, а й лікувального закладу. Про те, як фінансувати медичне обслуговування пацієнта з області в міській лікарні, точно ніде не сказано, і для керівників вищої медичної ланки це пов’язано з фінансовим порушенням.

Є нові завдання і в підготовці спеціалізованих кадрів. Медико-психологічні та психіатричні проблеми популяції мирного часу і воєнного істотно відрізняються і за характером психічних розладів, і за спектром захворювань. Тому зараз ситуація в системі освіти медиків змінилася. Передусім це зумовлено різким збільшенням кількості пацієнтів, які потребують допомоги наших фахівців. З лав Збройних сил України на сьогодні демобілізовано понад 360 тис. осіб, які брали участь у бойових діях. І приблизно стільки ж зараз на службі. Крім того, хоча ніхто не знає точних цифр, додайте сюди понад 1,5 млн переселенців. Це вже не багатотисячний, а мільйонний контингент, який потребує психокорекційних заходів. І дуже багато таких людей перебуває в нашому регіоні.

Ці особливості змушують змінити систему підготовки фахівців і вводити нові технології роботи з особами, які пережили бойові дії. Стресові фактори раніше мали соціальний характер, а тут — величезний контингент людей, які пережили летальну загрозу, дивилися смерті в обличчя. І найсумніше, що серед них — багато дітей, у котрих своєрідний спектр і психологічних, і фізичних змін, а тому потрібен інший перелік технологій, за якими з ними необхідно працювати.

Є відповідні державні нормативні документи, згідно з якими всі демобілізовані повинні пройти медогляд. Тому фахівці ХМАПО, зокрема нашої кафедри психотерапії, зобов’язалися навчити лікарів первинної ланки, насамперед сімейних і педіатрів, розпізнавати проблеми не тільки щодо соматичного стану, а й психологічного. З якимось контингентом вони зможуть впоратися самостійно, використавши новітні специфічні корекційні заходи, а якийсь, із гострішими проявами психічних розладів, муситимуть спрямовувати до закладів охорони здоров’я вторинного-третинного рівнів.

Також проводимо навчання психіатрів і психотерапевтів, психологів: як короткострокові, тренінгові, так і триваліші курси з нових психотехнологій. Це завдання вирішуємо по-різному, ось уже 4 роки, приділяючи особливу увагу розробленню методичної літератури, навчальних посібників, затверджених МОЗ і для цивільної, і для спеціалізованої військової мережі охорони психічного здоров’я населення. Ця робота, звичайно, ще далека від досконалості та завершення, але ми працюватимемо й надалі, контактуючи з МОЗ, військовими фахівцями й медиками ПАТ «Укрпрофоздоровниця».


Тернопільщина


Леся КОСОВСЬКА, головний експерт управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА за напрямом «Психіатрія», заступник головного лікаря з психіатрії Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні

Психіатрична служба Тернопільщини предс­тавлена 3 обласними психоневрологічними закладами: Тернопільською обласною комунальною клінічною психоневрологічною лікарнею та 2 заміськими психіатричними лікарнями. Амбулаторна допомога надається в амбулаторно-поліклінічному відділенні Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні та психіатрами центральних районних лікарень. В усіх цих закладах загалом працюють 79 лікарів-психіатрів.Щодо кадрового забезпечення, то область не повністю укомплектована спеціалістами порівняно із загальнодержавними показниками. Так, у 5 районних лікарнях немає лікарів-психіатрів, і це — чимала проблема в контексті майбутніх реформ нашої служби, особливо у налагодженні співпраці із сімейними лікарями.

На мою думку, розбудову системи охорони психічного здоров’я маємо розпочати із сімейної медицини, бо хто краще, ніж сімейний лікар, може знати пацієнта, його родину, спадкові чинники? Але для цього потрібно організувати навчання лікарів первинної ланки, які могли б надати психіатричну послугу на цьому рівні медичної допомоги. Слід продумати й такий аспект, як конфіденційність та збереження інформації про психічнохворого. Однак якщо розпочати вказані нововведення вже зараз, це суперечитиме ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу».Тому, поки не врегульована нормативно-правова база, про співпрацю із сімейниками говорити зарано. До речі, з цієї самої причини виникли й проблеми в пілотному проекті, який стартував кілька років тому в чотирьох областях і мав на меті продемонструвати імплементацію досвіду німецьких колег у нашу систему надання психіатричної допомоги. Але не все заплановане вдалося реалізувати саме через недосконалість української нормативно-правової бази.

Основною метою змін має бути, на мій погляд, не скорочення ліжок чи намагання оптимізувати службу, а вибудовування мережі позалікарняних закладів. Для цього нам потрібно налагодити пос­тійну систематизовану опіку пацієнта різними службами — соціальною, амбулаторною, консультативними центрами. Маємо створити такі умови, щоб у центрі цих подій головною дійовою особою була людина з вадами психічного здоров’я. Ці особи окрім суто медичних страждають і від соціальних негараздів: хтось втратив житло, інший — родинні зв’язки. До того ж усі вони потребують тривалого лікування. Вирішити подальшу долю пацієнтів, які дали згоду на проживання в будинку-інтернаті, не завжди можливо, позаяк у таких закладах обмежена кількість місць. Тож сьогодні ці люди залишаються під нашою опікою.

Окрім того, настав час затвердити Національну державну програму, спрямовану на поліпшення психічного здоров’я населення, адже це одна з основ національної безпеки держави. Психічнохворі — повноцінні члени суспільства, яких потрібно не віддаляти від інших, а навпаки — інтегрувати в соціум. Це й має стати ключовим завданням реформи.

У медичному просторі нашої області створено 4 госпітальні округи, кожний з яких має свої особливості, які ми враховували. Скажімо, на вторинній ланці окрім кабінету районного психіатра відкриємо ліжка в стаціонарі для пацієнтів із невротичними розладами, можливо, це будуть психосоматичні відділення чи кілька ліжко-місць у терапевтичних відділеннях. Реформа медичної галузі передбачає скорочення стаціонарних місць, тому акцент спрямовуватиметься на амбулаторну психіатричну допомогу. У межах усіх 4 округів Тернопільщини маємо налагодити такий вид допомоги (і не лише для пацієнтів з невротичними розладами), створивши стаціонари денного перебування. До того ж ми враховували й такий чинник, як наближення психіатричної допомоги до місця проживання пацієнта, тобто зручність доїзду, потенціал фахівців психіатричного профілю.

Чи не найболючіше питання — фінансування. Психіатрична галузь завжди фінансувалася за залишковим принципом, сьогодні ж нам узагалі виділяють мізер — 10 грн на добу на медикаменти. На фармацевтичному ринку нині представлений широкий арсенал сучасних препаратів, які дають змогу в короткі терміни запобігти розвитку гострих станів, однак більшості хворих через безгрошів’я та неплатоспроможність їх родичів вони, на жаль, недоступні.

Ще один напрямок роботи служби — організація психіатричної допомоги учасникам АТО. На базі Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні створено Центр психологічної реабілітації учасників АТО. З початком військових дій на Сході України тут пройшли лікування та реабілітацію 630 осіб. З обласного бюджету отримали кошти на медпрепарати для учасників АТО і їх сімей. Центр реабілітації створили на базі одного з відділень медичного закладу, де надаємо допомогу пацієнтам психіатричного і неврологічного профілів. Особливо гостро ці особи потребують допомоги медичного психолога. Утім, зрозуміло, що відновний процес у таких постраждалих — тривалий, до того ж вони звертаються по допомогу в громадські організації, приватні центри, до волонтерів. Тому ми й налагодили тісну співпрацю з місцевими волонтерами.

Однак, попри всі зусилля, нині відчуваємо гостру потребу у спеціально підготовлених фахівцях медико-психологічної реабілітації з ухилом на реабілітацію осіб, що отримали бойову психологічну травму. На жаль, в Україні таких спеціалістів недостатньо. Нині збільшується кількість пацієнтів із постравматичним стресовим розладом, розладами адаптації, іншою психіатричною патологією, отриманою під час воєнних дій. Паралельно зростає і кадрова проблема, тож переконана, що про це необхідно подбати на державному рівні: організовувати семінари, майстер-класи, тренінги для наших фахівців, які проводили б спеціалісти з досвідом лікування таких станів; направляти на такі навчання спеціалістів із державних закладів охорони здоров’я чи організовувати їх стажування на базах зарубіжних закладів психологічної допомоги. На жаль, поки ми обмежені рамками бюджетного кодексу і не можемо самостійно збільшувати штат чи створювати нові посади, хоча дуже потребуємо таких фахівців. Сподіваємося, коли запрацює реформа і ми перейдемо у статус комунальних неприбуткових підприємств, керівництво нашого закладу зможе укомплектувати штат кваліфікованими та високопрофесійними психологами, психотерапевтами.

Безсумнівно, маємо подбати і про юридичну захищеність лікаря-психіатра. На жаль, Закон України «Про психіатричну допомогу» прописаний лише для пацієнта, а це несправедливо. Судові позови з приводу діяльності психіатричних закладів та лікарів засвідчили, що жоден адвокат не береться їх захищати. Тому адміністарації закладів самотужки намагаються вирішувати питання із судовими органами. Поки що єдиною підмогою є співпраця з громадськими організаціями, куди входять пацієнти, їх батьки та родичі, які допомагають захищати права і лікарів, і недужих.

Ще один надважливий чинник на шляху реформування психіатричної служби — подолання стигматизації психічнохворих у нашому суспільстві. Підтримка таких пацієнтів повинна вийти за межі психіатричної клініки, а люди, які їх оточують, мають нарешті зрозуміти, що вони є повноправними членами суспільства, і наша місія — допомогти їм.


Буковина


Марія ПОЛІЩУК, заступник директора Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА

На Буковині психіатричну допомогу надає КУ «Чернівецька обласна психіатрична лікарня». Наразі тут є відділення для дорослих і дітей, відділення кризових станів, поліклініка та психологічна лабораторія. Загалом лікарня розрахована на 520 ліжок. Надання медичної допомоги наркозалежним забезпечує Чернівецький обласний наркологічний диспансер. Також у кожній районній лікарні працюють лікар-психіатр і лікар-нарколог.Допомога психолога може бути надана в обласній психіатричні лікарні та практично в кожній районній. Окрім цього, із початком бойових дій на Сході України у 2014 році були запроваджені посади психологів в ОКУ «Чернівецький обласний госпіталь ветеранів війни» та Чернівецькому базовому військовому госпіталі. Таким чином, військовослужбовці можуть отримувати допомогу в будь-якій із цих лікувальних установ.

Фінансування психіатричної допомоги відбувається, як і в цілому по галузі: на харчування, медикаменти, заробітну плату, енергоносії. Але для нас найвідчутнішою проблемою є старе приміщення лікарні, що не відповідає нормативам перебування пацієнтів. Потрібна повна реконст­рукція, проте коштів на неї немає. До того ж більшість відділень розраховані на тривале лікування пацієнтів. Вважаю, що тут потрібні оптимізація та зміна структури лікувального зак­ладу. Зокрема, у лікарні переважно має надаватися медична допомога при гострих станах, а надалі опікуватися пацієнтами повинні інтернати для хронічних психіатричних хворих і хоспіси. Бо наразі виходить так, що медична установа частково виконує соціальні функції.

Окрім того, сучасні протоколи лікування потребують сучасних дороговартісних медикаментів. Проте у зв’язку з обмеженим державним фінансуванням медичної галузі загалом лікувати пацієнтів доводиться недорогими аналогами.

Крім того, переконана: дитяче відділення мало б функціонувати не у психіатричній лікарні, а у складі дитячої лікарні, як це прийнято в Європі.

Велика частина пацієнтів відділення інтенсивної терапії психіатричної лікарні — це хворі з наркотичною чи алкогольною залежністю. З року в рік маємо одну й ту саму статистику: 70% пацієнтів реанімації — люди з гострим алкогольним або наркотичним отруєнням. У Європі та світі немає окремо наркологічних диспансерів. Усі пацієнти із залежними станами лікуються в психіатричних клініках. Водночас наразі в нас про об’єднання не йдеться, адже тоді виникає питання: хто здійснюватиме дослідження на стан алкогольного і наркотичного сп’яніння та подальше медичне спостереження за пацієнтами? Це ж величезний обсяг роботи! За кордоном існує широка мережа клінік відновного лікування для наркологічних пацієнтів, ними опікуються громадські організації та приватні фонди. В Україні такої практики поки немає.

Оскільки психіатрична допомога — це вже третинний рівень, реформа в сенсі зміни системи фінансування ще не відбулася. І поки впорядковано не запрацює система надання первинної та вторинної медичної допомоги, навряд чи можна очікувати на відчутні зміни на третинному рівні. Фахівці реформованих закладів первинки будуть зобов’язані розпізнавати наркологічні, психологічні чи психіатричні проблеми і направляти пацієнтів до відповідного спеціаліста на вторинний рівень. Але, звичайно, тільки за особистої згоди хворого. Так само, відповідно до Закону «Про психіатричну допомогу», жоден пацієнт не може бути госпіталізований до стаціонару психіатричної лікарні без відповідного рішення суду. Це європейський підхід, однак вчасно непроліковані патології поглиблюються і гірше піддаються корекції.

З іншого боку, наближення до європейських критеріїв психічного здоров’я дало нам можливість краще диференціювати психічні стани у людей. Наприклад, діагноз, що раніше мав загальну назву «розумова відсталість», наразі розділили на кілька нових діагнозів. Так само й аутизм. Якщо захворювання діагностувати в ранньому віці, провести грамотну корекцію, то дитину вдасться адаптувати до життя у суспільстві.

Психіатрія та психологія нині потужно розвиваються. Звісно, змінюються підходи в роботі, впроваджуються нові методики. Проте, на жаль, курсів підвищення кваліфікації в державних установах украй недостатньо. Практично всі навчальні програми (сучасні діючі методики психокорекції) реалізуються громадськими організаціями (приватними підприємцями) на базі приватних клінік і є платними. А згідно із чинними нормами можливості оплатити відрядження фахівцю державної медичної установи до приватної немає. Таким чином, наші психологи вчаться винятково за власний кошт. У цьому плані активну позицію займають психологи Буковинського державного медичного університету. Зокрема, Олександр Поліщук, експерт Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА за фахом «Медична психологія та психотерапія», керівник медико-психологічного центру БДМУ проводить тренінги для психологів області кожних 2-3 місяці із залученням спеціалістів з інших регіонів України, а також з-за кордону (Швейцарії). Таким чином, тобто власними силами, і впроваджуємо зміни.


Кіровоградщина


Геннадій СЯБРЕНКО, головний лікар Кіровоградського обласного госпіталю для ветеранів та учасників бойових дій

У нашому регіоні психологічну допомогу учасникам АТО надає Кіровоградський обласний госпіталь для ветеранів і учасників бойових дій. На базі закладу було створено ГО «Центр медико-психологічної реабілітації «Ком-Пас» (зараз у його штаті працюють 4 психологи, ще 5-7 волонтерів залучаємо залежно від наявності тієї чи іншої проблеми, наприклад, у сім’ї, з алкоголем тощо). Крім цього, у нас іще з 2014 року налагоджена співпраця з КЗ «Кіровоградська обласна психіатрична лікарня». Повноцінний центр реабілітації відкрила Знам’янська РДА, добре працюють психологи у Новгородці, Олександрійському районі.Сьогодні в госпіталі немає труднощів із фінансуванням, забезпеченістю ліжками чи персоналом. Головна проблема полягає в тому, що на офіційному рівні відсутня чітко визначена політика подальшого розвитку галузі. Не зрозуміло, залишаться госпіталі в системі охорони здоров’я чи їх передадуть Міністерству у справах ветеранів, яке наразі створюється.

Нині в нормативних документах для сімейного лікаря, на жаль, жодним чином не передбачено надання психологічної допомоги атовцям. Тому вважаємо, що в районах нашого регіону треба створювати такі самі центри, як у нашому госпіталі. Тоді сімейний лікар виконуватиме функцію диспетчера.

У 2014 році система надання медико-психологічної допомоги атовцям, фактично, створювалася з нуля. До цього служби психологічної допомоги з урахуванням бойових дій узагалі не існувало. На базі госпіталю ми розпочали тематичні підготовчі курси для студентів Донецького медичного університету, відкрили кафед­ри медичної реабілітації, медичної психології, психіатрії, наркології тощо. Тепер ми — клінічний заклад, на базі якого відбувається підготовка майбутніх фахівців.

Для того аби не допустити переходу психологічних проблем у психіатричні, ми працюємо системно: включаємося в роботу з бійцями на стадії підготовки до бойових дій; куруємо їх безпосередньо під час перебування в зоні АТО; готуємо до демобілізації та реабілітуємо після неї. А далі забезпечуємо постійний супровід пацієнта протягом подальшого життя. У цій системі багато структур, служб, координаторами яких виступають госпіталь і центр «Ком-Пас». Підключаємо військові комісаріати, центри зайнятості, школи, управління освіти, сім’ї, молоді та спорту, ветеранські організації і, звісно, лікарів та психологів медзакладів усієї області. Досить складна ситуація з психологами: утримати людей, які вміють працювати з психологічними травмами, кожен день пропускають через себе чужий біль і отримують за це копійки, нереально. Волонтерство практично закінчилось в 2016-2017 роках — тепер час переходити на умови роботи, зрозумілі як для фахівців, так і для пацієнтів.

Фахівці обласного госпіталю і центру «Ком-Пас» працюють у складі робочої групи Міністерства соцполітики зі створення програми медико-психологічної реабілітації та колективу, що розробляє напрямки роботи з новим Міністерством у справах ветеранів, яке мало запрацювати з 1 вересня, але наразі цю дату відтерміновано. На сьогодні проблемами ветеранів опікуються 5-7 міністерств, а, як відомо, у семи няньок дитя без нагляду.

До речі, ми бачимо на практиці, що психологічні проблеми бійців зараз посідають друге, а то й третє місце у структурі допомоги. На першому місці — медичні негаразди. Коли в людини щось болить, є поранення, контузія, то психологічна допомога надається як супровідна.

У нашій області діє хороша програма діагностики: атовці не шукають коштів на дороговартісні дослідження (аналізи на гепатити, СНІД, огляд щитоподібної залози, КТ, МРТ, коронарографію тощо). І це ще один позитивний психологічний фактор — усвідомлення, що тобою опікуються.


Рівненщина


Олег КОЛБАЧ, головний лікар КЗ «Рівненський обласний центр психічного здоров’я населення» Рівненської обласної ради

Ще донедавна в Рівненській області функціонувало ТМО «Психіатрія і наркологія», яке включало Рівненський обласний центр психічного здоров’я населення, Острозьку обласну психіатричну лікарню та Обласну психіатричну лікарню, розташовану в с. Орлівка на Сарненщині. Тепер усі ці психіатричні заклади діятимуть самостійно, але чи ввійдуть вони до госпітальних округів, яких у нашій області має бути 3 (Рівненський, Сарненський і Дубенський), поки що невідомо. Зокрема, не зрозуміло, до якого округу віднесуть Острозьку психіатричну лікарню. А відносно Дубно, то тут діє диспансерне психоневрологічне відділення КЗ «РОЦ ПНЗ», де мешканці міста та району отримують амбулаторну психіатричну допомогу і лікуються в денному стаціонарі, що в повному обсязі забезпечує їх потреби. Узагалі наразі в нас немає чіткого бачення місця психіатрії в реформі, яка відбувається в галузі охорони здоров’я. Про це ми можемо лише розмірковувати, адже жодних нормативних документів із цього приводу на сьогодні не існує. Можливо, психіатричним установам нададуть статус соціальних закладів і віддадуть у підпорядкування відомств, котрі займаються соціальним захистом населення та які їх і фінансуватимуть? Подібна практика є в інших країнах світу, і ми не виключаємо такої можливості. Або, як варіант, психіатричні лікарні перейдуть на платну основу надання медичної допомоги пацієнтам, але частково фінансуватимуться й державою. Це важливо, оскільки психіатричні та наркологічні пацієнти є найменш забезпеченими і самостійно оплачувати своє лікування не зможуть.Але поки доля закладів психіатричної ланки не вирішена державою, вони працюватимуть, як раніше. І їх діяльність не залежить від роботи первинної ланки медико-санітарної допомоги. Бо наші пацієнти рідко звертаються до сімейних лікарів, частіше одразу потрапляють до нас — без направлень і коштів, котрі, як передбачає реформа, «йтимуть за ними». Але відмовити у наданні медичної допомоги ми не маємо права. Тому вихід для себе бачимо у співфінансуванні закладів такої допомоги з боку держави, місцевої влади, благодійних і релігійних організацій.

Утім, ми починаємо все-таки налагоджувати співпрацю з первинкою, зокрема щодо запровадження замісної терапії для наркологічних хворих. Розроблено програму, за якою сімейні лікарі у 2 центрах ПМСД міста Рівне візьмуть під свій контроль загалом 80 пацієнтів, вестимуть їх та видаватимуть метадону гідрохлорид. Також хочемо передати сімейним лікарям ще одну категорію наших пацієнтів — хронічних хворих (зокрема, з ВІЛ-інфекцією, туберкульозом), яким потрібна лише підтримувальна терапія і яких недоцільно лікувати в стаціонарі. А щодо психіатричних хворих, то їм, без сумніву, допомогу слід надавати лише в спеціалізованих закладах.

На жаль, окрім організаційних моментів психіат­рична служба має чимало й інших труднощів. Адже останні 25-30 років держава практично не приділяла їй уваги. За минуле десятиріччя область майже нічого не отримувала для закладів психіатрії, і фінансувалися вони за залишковим принципом. Наш центр розмістився у пристосованому приміщенні, де колись був дитячий садочок. Ми вклали кошти в ремонт, а тепер постає питання про передачу будівлі місту для відновлення її прямого призначення. Звісно, нам хотілося б мати зручне просторе приміщення, де разом розташувалися б наркологічне і психіатричне відділення, бо зараз не вистачає площі для наявних ліжко-місць (їх у закладі 95). Але натомість нам поки що нічого не пропонують. До того ж наркологічне відділення займає орендоване приміщення, тож там ми навіть ремонту не можемо зробити. Тому й звернулися до міської ради з проханням передати будівлю на баланс області, щоб мати змогу якось вирішити це питання.

На щастя, знаходимо розуміння з боку обласної влади. Цього року нашому закладу було виділено 180 тис. грн на комп’ютеризацію та встановлення сигналізації. Також вдалося знач­но підвищити якість харчування пацієнтів: сьогодні його вартість для одного хворого у день становить 20 грн (раніше — 12). Завдяки коштам зі спецфонду ми замінили 50 ліжок, відремонтували деякі палати, санвузли, придбали певне обладнання для харчоблоку. Плануємо також утеплити приміщення.

Наразі нам дуже потрібні спеціальні професійні фіксатори. Їх не виробляють в Україні, і за власні кошти за кордоном ми ніяк не можемо їх купити — необхідна централізована поставка на рівні МОЗ. Бо зараз від бідності змушені підв’язувати хворих простирадлами, але ж це якийсь «кам’яний вік»…

На жаль, дуже низький рівень і медикаментозного забезпечення наших пацієнтів — менше 7 грн на день. На рік нашому закладу треба близько 1,5 млн грн для стаціонарного лікування психіатричних хворих. Тож на наступний рік проситимемо в обласної влади виділити ці кошти, адже більшість наших пацієнтів — люди малозабезпечені й не здатні самостійно придбати ліки. Також хочемо виступити з ініціативою щодо запровадження в області програми підтримки наших працюючих пацієнтів. Відповідно до неї вони безоплатно отримуватимуть ліки — сучасні нейролепткии, завдяки яким зможуть нормально соціалізуватися.

Водночас у нас виникають проблеми із взяттям пацієнтів на облік. В області є чимало наркологічних і психіатричних хворих, але без їх особистої згоди ми не можемо не те, що взяти їх на облік, а й навіть зарахувати до консультативної групи — законодавство це забороняє. Дозвіл на примусове лікування надає тільки суд. Відтак торік ми взяли на облік лише 23 наркологічних хворих, але це дуже мало. Тож варто розробляти спеціальну державну програму, створювати мережу анонімних кабінетів, щоб реально оцінювати ситуацію і планувати свою роботу.

Також сьогодні перед нами постала проблема надання допомоги учасникам АТО. Не зрозуміло, хто в принципі, має ними опікуватися. Так, з одного боку, це наша категорія пацієнтів, але до нас їх ніхто не направляє, бо їх не вважають психічнохворими. До того ж у багатьох атовців розвивається наркотична залежність через безконтрольне призначення сильнодіючих анальгетиків чи наркотичних препаратів під час лікування поранень чи інших ушкоджень. Водночас фобії, панічні атаки, віддалені наслідки контузій і черепно-мозкових травм, які призводять до порушень психіки, вимагають спеціалізованого лікування, реабілітації й адаптації. Але сьогодні національної програми з психореабілітації атовців немає, ведуться лише розмови про це. У нас немає спеціалістів, здатних надавати медико-психологічну допомогу військовим. У нашому закладі працюють лише один психотерапевт (він узагалі один на всю область!) і педагогічні психологи (медичних у нас раніше не готували), які не мають відповідної кваліфікації для роботи з такими пацієнтами. Тож нам украй потрібні медичні психологи, психотерапевти, реабілітологи, а їх слід готувати щонайменше 5 років. Без цього забезпечення пацієнтів адекватною психосоціальною реабілітацією неможливе.

Украй потрібні сучасні реабілітаційні центри, у яких психіатричні хворі могли б отримувати повноцінне лікування протягом 8-9 місяців — саме таке доступне пацієнтам за кордоном. Адже, як відомо, за 45 днів можна позбавити хворого лише фізичної залежності, психологічна ж вимагає багатьох місяців роботи. У нас же наразі, наприклад, наркологічного хворого госпіталізують лише на 10 днів, протягом яких надають, по суті, тільки первинну медичну допомогу — проводять детоксикацію, а далі, як то кажуть, все в руках самого пацієнта.

Держава все-таки мусить потурбуватися про можливість забезпечення психіатричних хворих належною медичною допомогою. Та поки що ми не знаємо, яким буде наше завтра. Ми переходимо на європейські стандарти лікування, але не маємо відповідної нормативної бази. Ми не можемо запроваджувати платні послуги та відкривати анонімні кабінети. Але при всьому цьому дуже хочемо підняти психіатричну службу в Рівненській області на вищий щабель, аби довести, що вона вміє ефективно працювати.


Львівщина


Богдан ЧЕЧОТКА, генеральний директор КЗ ЛОР «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня»

Реформа психіатричної галузі перебуває в «останньому вагоні». У першу чергу це пов’язано з тим, що психологічна допомога належить до третинного рівня надання допомоги. Хоча в цьому й криється небезпека, адже система збереження психічного здоров’я мала б передбачати наявність структур як на первинному, так і на вторинному та третинному рівнях. На жаль, нині найбільше навантаження припадає на обласні психіатричні заклади, в основному у вигляді стаціонарної допомоги. На Львівщині близько 70% усіх пацієнтів (а це орієнтовно 10 тис. амбулаторних хворих і близько 8 тис. стаціонарних) щорічно проходять лікування в обласній психіатричній лікарні.На первинці ж робота сімейних лікарів із психічнохворими наразі проводиться переважно на інтуїтивному рівні або коли розлад уже помітно неозброєним оком. На вторинному рівні дільничний психіатр дві третини свого робочого часу видає довідки та проводить профогляди, а не лікує пацієнтів.

Надію на швидкі позитивні зміни вселяє нинішня позиція МОЗ України, котра ставить галузь психіатричної допомоги на один щабель з усіма іншими. Важливим документом, котрий регламентуватиме роботу служби, є Концепція розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року.

Наступним кроком могло б стати прийняття регіональних програм, що передбачали б розвиток цього виду допомоги на первинному рівні, тобто на рівні громад, створення окремих центрів психічного здоров’я або ж відділень у соматичних лікарнях. Саме такі програми дали б змогу розпочати міжсекторальну та міжвідомчу співпрацю на кшталт залучення служби у справах дітей там, де це стосується дитячої патології, служб соціального захисту, інших суміжних організацій. Адже за кордоном подібна служба є не суто медичною структурою, а мультидисциплінарною із залученням психотерапевтів, психологів, соціальних працівників тощо.

Ми плануємо створити в місті Червоноград центр психічного здоров’я у якості пілотного проекту, що в разі успіху зможе стати прикладом для всієї України. У центрі надаватимуть амбулаторну допомогу, будуть задіяні скринінгові механізми, котрі допомагатимуть виявляти захворювання на ранніх стадіях. Також проводитимуть реабілітацію після стаціонарного лікування на третинному рівні. Тобто передбачається комплексна робота: раннє виявлення захворювання, амбулаторне втручання, скринінгові механізми, робота із сім’ями, дітьми, демобілізованими, людьми, що повернулися із місць позбавлення волі, тощо.

Згодом й інші міста обласного значення зможуть долучитися до створення подібних центрів. Паліативний і геронтологічний напрямки також можна включити до їх структури, адже психологічна допомога потрібна й таким пацієнтам. Завдяки реформі багато медзакладів Львівщини отримали змогу перепрофілювати, наприклад, неврологічні відділення у психоневрологічні. Це сприятиме збереженню ліжкового фонду. Усе залежатиме від бажання самих громад.

У майбутньому обласна лікарня має працювати в кількох напрямках: проводити експертизи та заходи примусового лікування, займатися прос­вітницькою діяльністю, що включає впровад­ження нових протоколів і стандартів лікування. Крім того, плануємо створити на базі лікарні потужний тренінговий центр, де могли б навчати сімейних лікарів, районних психологів тощо, тобто тих, хто працюватиме, так би мовити, «у полі». Також там буде передбачено можливість відпрацьовувати дії персоналу лікарень в екстремальних обставинах. Варто звернути увагу й на роботу зі ЗМІ, соціальними мережами: психіатрична лікарня повинна бути відкритим закладом, а не установою, якою лякають.

Основною перешкодою на шляху реформаторських кроків є хронічне недофінансування медичної галузі загалом, а надто психіатрії. Це призводить до складного становища як із матеріально-технічною базою, так і з функціонуванням установ. Також законодавча база формується значно повільніше, ніж цього хотілося б медичним працівникам. Та й інертність певної частини самих медиків, котрих влаштовує існуючий стан речей у галузі, не надто сприяє розвитку.

До значних змін галузь спонукають і події на Сході держави, що впливають на роботу медиків. Адже на всіх рівнях кожен з них повинен володіти алгоритмами скринінгу та ранньої діагностики посттравматичного стресового розладу, а відтак і його профілактики, тож усі медичні та соціальні працівники потребують підвищення кваліфікації, аби зуміти його розпізнати.

Від самого початку військових дій було розроблено велику кількість методичних матеріалів, напрацьовано багато методик. Хоча, на мою думку, цілісної картини щодо роботи в цьому напрямку в держави досі немає. У першу чергу це пов’язано із тим, що окремо сегмент психологічної допомоги не є ефективним. Лише комплексний підхід, що включає соціальну, медичну, психологічну, навіть трудову реабілітацію, може дати результат. Наразі МОЗ України планує відкрити загальнодержавний ПТСР-центр, що займатиметься цією проблемою. На рівні області ще 2015 року у м. Винники було створено «Єдине вікно» для надання демобілізованим допомоги, зокрема й психологічної. Робота цього закладу ще потребує аналізу, оскільки в разі її ефективності психологічну ланку можна підсилити. Якщо ж ні, то акцент буде зміщено на обласну психіатричну лікарню. Насправді, готової моделі вирішення питання не існує, але прагнення в усіх служб є.

Оскільки на Львівщині функціонує лише 1 госпітальний округ, це унеможливлює будь-які непорозуміння між медичними закладами. У разі створення регіонального ПТСР-центру координаційні функції щодо надання допомоги мали б перейти до нього. До цього згаданим питанням займатиметься Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня, мабуть, на всіх рівнях: первинному, вторинному, третинному. Надалі клінічний маршрут пацієнта залежатиме від створення інших установ на теренах регіону: окремі відділення у соматичних лікарнях, окремі центри психічного здоров’я тощо. Найбільш вірогідно, що вся допомога надаватиметься тільки за направленнями сімейних лікарів, оскільки вони отримуватимуть кошти згідно з укладеними деклараціями. Відповідно, надання первинної психіатричної допомоги входитиме до їх компетенції. На сьогодні основне наше завдання — допомогти їм навчитися розпізнавати захворювання на ранніх стадіях. До того ж це дасть змогу мінімізувати упередження до проблеми, а пацієнтові — зрозуміти, що звернення до таких фахівців є абсолютно буденною ситуацією, якої не варто соромитися.


Закарпаття


Любов МАНДЗЧИЧ, начальник управління охорони здоров’я Мукачівського міськвиконкому

Ситуація із захворюваністю на психіатричні недуги на Закарпатті останніми роками стабільна. Значного збільшення кількості таких хворих наразі не спостерігаємо. В області працюють 13 психотерапевтів і психологів, які надають послуги в медичних закладах краю й опікуються військовослужбовцями. Також на Закарпатті — понад 300 практикуючих психологів і близько 1 тис. сімейних лікарів, які мають право лікувати депресії та ПТСР. Амбулаторна психіатрична служба Закарпаття представлена 4 диспансерними відділеннями, зокрема в обласній психіатричній лікарні м. Берегово та лікарнях у Мукачевому, Ужгороді й Хусті. Берегівська обласна психіатрична лікарня розрахована на 450 ліжок, з них 30 — для лікування дітей, 40 — наркологічних хворих, 35 ліжок — для примусового лікування психічно хворих мешканців Закарпатської області. Вільшанська обласна психіатрична лікарня розрахована на 280 ліжок, з них 70 — для хворих із супутнім туберкульозом та 20 наркологічних ліжок. Також при ЦРЛ працюють 10 психіатричних кабінетів з обслуговування дорослого населення, а в 6 районах передбачені ще й ставки дитячого психіатра. На жаль, в окремих районах Закарпаття, особливо гірських та віддалених, бракує спеціалістів. А більшість психологів веде прийом в обласному та великих населених пунктах області, зокрема Ужгороді, Мукачеві, Берегові й Сваляві. Наданням психологічної допомоги займається також управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Закарпатській області, бо саме її фахівці на практиці першими стикаються зі стресовими ситуаціями.Якщо в людини виявляють клінічні ознаки розладу, лікувати її потрібно комплексними методами, котрі включають психологічну та психіатричну допомогу і медикаментозну терапію. Коли цього не зробити, то розлад набуває хронічної форми. Подолати проблему можна лише об’єднавши зусилля лікарів-психіатрів, психотерапевтів і психологів. І це актуально не тільки для тих, хто брав участь у воєнних діях, а й для людини, яка пережила реальну небезпеку, стрес, втрату рідних тощо.

На жаль, подібних чинників, що призводять до стресових ситуацій, у нашому сьогоденні не бракує. Військові дії на Сході України також внес­ли певні зміни у структуру психічних розладів. А це, у свою чергу, вимагає від лікарів сучасного й актуального підходу до лікування таких пацієнтів. Адже раніше системи психологічної допомоги для демобілізованих, котрі брали участь у бойових конфліктах, у нас взагалі не існувало. Чотири роки тому її довелося створювати з нуля. Ще одна проблема: не завж­ди демобілізовані вчасно звертаюся до лікарів. Причини різні: комусь важко визнати, що з’явилися певні негаразди із психічним здоров’ям, інші не знають, до якого лікаря слід записатися на прийом. Особливо це актуально для демобілізованих жителів віддалених районів. Усі учасники воєнного конфлікту повинні пройти психологічну реабілітацію, адже здебільшого ці люди пережили стрес. Велике занепокоєння викликає психологічний стан тих, хто побував у горнилі бойових дій. Крім того, відбувається певне звикання до війни, а після поверненя додому бійцям важко адаптуватися до звичного життя. Проблем додають і втрата друзів, каліцтво, несправедливе ставлення з боку знайомих, які уникнули мобілізації, а також проблеми у сім’ї, приміром, розлучення. Ці та інші чинники зумовлюють додатковий стрес, загострюють психічні проблеми, які вже існували в людини раніше, але не проявлялися. Проте наразі відсутні механізми контролю, а принцип примусовості в лікуванні психічнохворих діє частково. Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» від пацієнта потрібна добровільна згода на стаціонарне лікування. Виняток становлять випадки, коли такий хворий може заподіяти шкоду собі або іншим людям. Та й силоміць примушувати людину з незнач­ними ознаками розладу психіки до лікування неправильно. Інше питання, коли людина скоїла злочин, і в неї виявлено симптоми психіатричного захворювання. Таких осіб направляються на лікування до Берегівської психіатричної лікарні.

Сьогодні в країні відбувається медична реформа, зокрема вона вже працює на первинній ланці. Постає питання: до кого звертатися людині в разі виникнення певних змін у поведінці? Хто повинен розпізнати недугу та надати першу фахову допомогу? Раніше це були спеціалісти-психологи або психіатри, однак нині на прийом до вузького спеціаліста потрібне направлення.На мою думку, виявити перші тривожні симптоми повинен сімейний лікар, а далі мають підключитися відповідні фахівці. Такі працюють у військовому шпиталі, розташованому в Мукачевому, де проводиться психологічна робота з військовими, які перебувають на стаціонарному лікуванні. Діє виїзна бригада, до складу якої входять психологи та психотерапевти, — вони надають допомогу пацієнтам терапевтичного і хірургічного відділень. А на базі обласної психіатричної лікарні в Береговому створено військово-лікарську психіатричну комісію. Протягом року на лікування до цього закладу було прийнято 66 бійців, до шпиталю — 60 ветеранів. Загалом по консультацію до психологів звернулося більше 5 тис. закарпатців.

Основною перешкодою розвитку цього напрямку медицини є брак коштів. Спеціаліст, який навчався за кордоном, навряд чи влаштується на роботу до райлікарні. А принцип «Гроші йдуть за пацієнтом», який мав би покращити ситуацію, на цьому рівні поки на працює.

За матеріалами газети “Ваше здоров’я”

Авторadmin_opnl

Газета “Ваше здоров’я”: Тут працюють люди з особливим складом характеру

Так сталося, що на Чернігівщині протягом тривалого часу зберігаються від’ємний приріст населення і вкрай незадовільна демографічна ситуація. Це пов’язано передусім зі старінням населення області. Середній вік мешканців Чернігівщини — найбільший в Україні, тому потреба в хоспісно-паліативній допомозі відчувається особливо гостро. Найстаріше в області відділення паліативної допомоги працює на базі КЛПЗ «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня» уже понад 12 років.

 


Ольга ШИДЛОВСЬКА, в. о. завідувачки відділення №12 паліативної допомоги людям похилого віку КЛПЗ «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня»

Після закінчення медичного університету як лікар-психіатр за фахом я працювала у відділенні гострої психологічної допомоги людям похилого віку і там часто бачила стареньких, від яких практично відмовилися родичі. Їх було дуже жаль, хотілося чимось допомогти, якось підтримати. Тож коли мені запропонували перейти працювати до відділення паліативної допомоги, одразу погодилася, бо психологічно та морально вже була готова до цієї роботи.

У нашому відділенні 40 ліжок. Його пацієнти — переважно люди похилого віку з психічними та поведінковими розладами і супутньою сомато-неврологічною патологією, як-от онкологічні недуги, хвороби Альцгеймера, Паркінсона, діабет у важкій стадії, післяінсультний стан тощо. Оскільки у всіх наших хворих — психічні недуги та тяжкі соматичні захворювання, я виконую роботу і психіатра, і терапевта. У відділенні намагаємось обстежити всіх пацієнтів, підлікувати супутні захворювання. У цьому плані нам набагато легше, аніж колегам, котрі працюють як окремий медичний заклад, бо в нас — потужна лікувально-діагностична база. Тож ми маємо можливість консультувати хоспісного хворого у будь-якого спеціаліста: хірурга, невролога, кардіолога, а також проводити аналізи, рентгено-, кардіографію, УЗД тощо й призначити відповідне лікування, включно з фізіотерапевтичним. Вважаю, що це дуже важливо, бо навіть важкохворий у стані ремісії може прожити декілька років, і наше завдання зробити його життя комфортнішим.

Часто до нас потрапляють особи із дуже задавненими хворобами. І якщо є хоч один шанс покращити стан здоров’я таких пацієнтів, ми намагаємося ним скористатися. Наприклад, нещодавно до нас привезли двох післяінсульт­них хворих, яких родичі вважали безнадійними. Але я побачила, що вони мають потенціал, тож почали лікувати їх медикаментозно, робити масажі, запросили реабілітолога, який провів необхідний комплекс процедур. І таке лікування дало гарні результати: наші «безнадійні» хворі стали на ноги. Жінка вже ходить із ходунками, а чоловік — з паличкою. Звісно, нам не вдалося їх повністю вилікувати, але нині в них зовсім інша якість життя.

Узагалі ж боремося за хворого до кінця. На щастя, у закладі є реанімація, і колеги-реаніматологи в найскладніших випадках приходять нам на допомогу. Наприклад, днями до нас у відділення привезли старенького з інфарктом. Його треба негайно госпіталізувати в кардіологію, а родичі наполягають на паліативному відділенні. Помістили хворого в реанімацію, викликали кардіолога, провели реанімаційні заходи й виходили чоловіка.

Я категорично не згодна, що паліативний хворий потребує лише сестринського догляду та знеболювання. На мою думку, якщо ми можемо покращити та подовжити людське життя, то зобов’язані це зробити. Іноді доводиться вмовляти родичів, аби купили необхідні препарати для лікування супутніх хвороб. Дивуються, мовляв, навіщо, якщо людина невиліковно хвора. Але я переконую їх, що це неправильний підхід.

Із 40 пацієнтами працює така сама кількість персоналу: лікар (завідувачка відділення), старша медична сестра, маніпуляційна сестра, сестра-господиня, 11 медичних і 25 молодших медичних сестер. Крім того, із хворими та їх родичами спілкуються психолог і священик, для вирішення соціальних питань підключаємо юриста закладу.

До речі, у європейських країнах співвідношення кількості пацієнтів і персоналу становить 1 до 4, тобто на 1 хворого — 4 працівники. Якщо врахувати, що наші пацієнти практично всі лежачі, то можна уявити, скільки роботи випадає медсестрам і санітаркам: за зміну вони обслуговують 10-15 таких хворих. Це величезне навантаження, як моральне, так і фізичне.

Звичайно, не всі здатні працювати в такому темпі та з таким навантаженням, тож колектив формувався поступово. Людина, яка опікується паліативними хворими, повинна бути не лише відповідальною, а й чуйною до чужого горя. Крім того, треба обов’язково враховувати особливості психіки наших пацієнтів. Доброта, милосердя, сумлінність — це, на мою думку, головні якості працівника хоспісного відділення.

Нині в нас склався хороший колектив, досить молодий (середній вік медичних сестер — 30 років) і стабільний, плинності кадрів майже немає, дівчата працюють в основному по 8-10 років. У нас немає випадкових людей, бо вони тут просто не затримуються.


Світлана МАНЕЦЬ, старша медична сестра відділення №12 паліативної допомоги людям похилого віку КЛПЗ «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня»

Я опікуюся пацієнтами похилого віку понад 15 років: після медучилища працювала у шпиталі для інвалідів війни, потім після відпустки по догляду за дитиною прийшла сюди — це було 11 років тому.

Колектив у нас дружний і надійний. Нас часто запитують, як вдається підтримувати його в такому організованому стані. Але секрету тут ніякого немає. Напевно, головна якість наших співробітників — чуйність і бажання допомогти пацієнтам. Усе робимо разом, не ділимо роботу на свою та чужу. Годувати хворих, умивати їх часто виходять і лікар, і старша медсестра, і сестра-господиня. Іноді перевернути пацієнта або ж посадити його на візок просимо чоловіків з інших відділень, бо буває, що деякі хворі важать близько 100 кг, а в нас суто жіночий колектив. Дуже важко, звичайно, і фізично, і психологічно, часом поїсти не завжди встигаємо. На два поверхи і 40 хворих — 3 медсестри та 4-5 санітарок, а це дуже мало, тож навантаження велике, а доплата за це — мізерна. Але щось тримає наших дівчат тут, мабуть, все-таки існує якась психологічна прив’язаність до роботи.

Щодо психологічного вигорання, то це дуже індивідуально і залежить від людини, її характеру, психічного стану, виховання, ставлення до життя. Однак із часом зриви трапляються — у когось за місяць, у деяких за 10 років. Бували випадки, коли люди приходили й казали: усе, більше не можу — і звільнялися. Але в основному дівчата працюють у нашому відділенні довго: у 80% медперсоналу стаж сягає 10 років.

З процесом вигорання кожен бореться по-своєму. Дуже допомагає родина. Приходиш додому, починаєш займатися хатніми справами, спілкуєшся з дітьми й чоловіком, і якось легшає. Хтось удома вишиває, хтось в’яже, хтось займається випічкою. Багато хто захоплюється оригамі, квілінгом, вишивкою бісером. У кожного — своє хобі, можливо, це якоюсь мірою теж відволікає і психологічно підтримує. Свої художні вироби та картини наші дівчата демонструють на виставках, зок­рема колектив лікарні — постійний учасник загальноміської виставки плодів і квітів.

Однак найбільшою втіхою стають випадки, коли вдається виходити нібито безнадійного хворого, поліпшити життя ще кільком пацієнтам, побачити, як посміхаються покинуті рідними старенькі люди. Бо робота тоді дає задоволення, коли бачиш результат своїх зусиль.

Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ»

За матеріалами газети “Ваше здоров’я”

Авторadmin_opnl

Диференційне застосування психофармакологічних засобів в лікуванні гострих психозів у хворих із залежністю від алкоголю

Вступ. Розповсюдженість алкогольних психозів становить 2,2 на 10 000 населення в Україні (2004 рік). Реальна розповсюдженість алкогольних психозів значно вище, тому що легкі форми алкогольного делірію залишаються поза полем зору лікарів-психіатрів та наркологів. Загальновідома висока летальність хворих на гострі психози серед хворих із залежністю від алкоголю. Одним з найважливіших факторів зниження летальності є адекватне застосування психофармакологічних засобів. Невизначеною проблемою залишається застосування окремих груп препаратів, їх доз. Залежність від психоактивних речовин є загальномедичною проблемою внаслідок того, що зловживання психоактивними речовинами призводить до ушкодження усіх органів та систем хворого. В більшості випадків психотичні порушення у хворих із залежністю від алкоголю трактуються як стану відміни з делірієм. У той же час психотичні розлади у наркологічних хворих можуть бути обумовлені інтоксикацією, станом відміни, безпосередньо соматичною патологією, що пов’язана зі зловживанням психоактивними речовинами, супутньою соматичною та неврологічною патологією. В залежності від етіологічного чинника психотичні стани у хворих із залежністю від психоактивних речовин можна віднести до рубрик F1, F05, F06 Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду (МКХ-10). В останній час має місце велика частота ендоформних гострих психозів у хворих із залежністю від алкоголю, проявом яких є онейроїдний синдром, синдром Кандинського–Клерамбо. Поєднання клініки тяжкого стану відміни алкоголю та дебюту ендогенного захворювання викликає певні діагностичні та терапевтичні проблеми. В деяких випадках психотична патологія у хворих із залежністю від психоактивних речовин обумовлена декількома чинниками: соматичною патологією та інтоксикацією, або станом відміни психоактивних речовин. Наприклад, таким розладом є делірії змішаної етіології, що трактуються МКХ-10 в рубриці F05.8. Медична допомога хворим із залежністю від психоактивних речовин з гострим психозом має надаватися в залежності від етіологічного чиннику психозу та стану хворого в психіатричних, наркологічних, токсикологічних, соматичних медичних закладах. Медична статистика щодо розповсюдження гострих психозів та смертності від них суттєво відрізняється в різних регіонах України. Це є ще одним свідоцтвом невирішеності питань диференціальної діагностики та терапії гострих психозів у хворих із залежністю. З урахуванням тяжкого соматичного стану в цій категорії хворих доцільно організовувати спеціалізовані психіатричні відділення.

ЛІКУВАННЯ ГОСТРИХ ПСИХОТИЧНИХ СТАНІВ (ГПС) У ХВОРИХ ІЗ ЗАЛЕЖНІСТЮ ВІД АЛКОГОЛЮ

Для визначення терапевтичної тактики лікування гострих психотичних станів у хворих із залежністю від алкоголю необхідно уявляти патогенетичні механізми їх розвитку. Разом із загальним для всіх психозів порушенням обміну дофаміну, розвитку психотичних станів у хворих із залежністю від алкоголю сприяють порушення вуглеводного та електролітного обміну, тяжкі соматоневрологічні захворювання, що мають тенденцію до декомпенсації в стані відміни у цій категорії хворих. Узагальнено основні патогенетичні ланки гострих психозів у хворих із залежністю від алкоголю представлені нижче.

Деякі ланки патогенезу гострих психозів у хворих із залежністю від алкоголю

  • Порушення обміну катехоламінів, в першу чергу дофаміну.
  • Недостатність холінергічної медіації.
  • Порушення гліколізу та утилізації глюкози клітинами головного мозку.
  • Порушення електролітного обміну.
  • Накопичення глутамату в клітинах мозку.
  • Порушення нейтралізації та виведення з організму продуктів білкового обміну (аміаку).

Зовнішнім проявом гострого психотичного стану у хворих із залежністю майже завжди є різноманітне психомоторне збудження (ПЗ).

Психомоторне збудження в стані відміни алкоголю з делірієм (та інших гострих психозах у хворих із залежністю від алкоголю) може розвиватися по двом механізмам: 1) як прояв діенцефально-вегетативних порушень, які є характерними для стану відміни в загалі; 2) може бути проявом складних психопатологічних синдромів.

У першому випадку первинною є вегетативна буря, що супроводжує стан відміни. Проявом чого є: немотивована тривожність, загальний руховий неспокій, непосидючість, метушня, говірливість, звичайно без руйнуючих дій та аутоагресивної поведінки.

У другому випадку пусковим механізмом психомоторного збудження є психопатологічні порушення, такі як: декомпенсація ефекторно-вольової сфери у патологічної особистості в стані відміни при ще формально ясній свідомості, жах, тривога, галюцинаторно-маячні переживання, які повністю чи частково оволоділи психікою та поведінкою хворого.

Перший варіант в більшості випадків супроводжується тривогою, яка сама по собі посилює психомоторне збудження. Емоційна реакція на хворобливі переживання у другому випадку мають виразні соматовегетативні кореляти. Таким чином, обидва механізми розвитку психомоторного збудження мають тісні патогенетичні ланки.

По психопатологічній структурі психомоторне збудження можна розділити на психопатичне, тривожно-депресивне, галюцинаторно-маячне, деліріозне, аментивне. За зовнішніми проявами психомоторне збудження може бути більш виразним при галюцинаторно-маячному синдромі з аутоагресивною або гетероагресивною поведінкою. Але більш тяжкий загальний стан частіше супроводжується руховим неспокоєм на фоні оглушення без вираженої тривоги або жаху, що свідчить про виснаження нейромедіаторних систем та частіше має місце при вегетативному (гіперкінетичному) варіанті. Тривалість психомоторного збудження є одним з основних критеріїв тяжкості психозу та прогнозу для життя хворого. Таким чином, основними психофармакологічними засобами для лікування цієї категорії хворих є ті, що мають седативну дію. При цьому спектр седативних препаратів, що пропонується до застосування стану відміни алкоголю з делірієм (ГПС, що найчастіше зустрічається у хворих із залежністю від алкоголю) досить широкий. Це нейролептики, транквілізатори, нормотиміки, снодійні препарати різних груп, засоби для наркозу. Принципи вибору препарату для седації представлені нижче.

  • Відсутність значущого впливу на серцево-судинну систему.
  • Відсутність значущої гепатотоксичної дії.
  • Можливість комбінованого застосування з іншими психоактивними препаратами.
  • Низький ризик провокації ажитації та деліріозних станів.
  • Швидкий ефект та тривалість дії.

Особливості лікування гострих психотичних станів у хворих із синдромом залежності від психоактивних речовин та принципи застосування психофармакологічних засобів

Однією з особливостей лікування психозів у хворих із залежністю від психоактивних речовин є призначення психотропних засобів з одночасним проведенням детоксикації. Це є суттєвою проблемою, бо тяжкість стану відміни визначається в тому числі і швидкістю виведення речовини, від якої залежна людина, але з іншого боку токсичні речовини, що є наслідком порушень обміну, є ланками патогенезу психотичного розладу. Крім того, в ряді випадків психози провокуються неадекватною фармакотерапією (наприклад при застосуванні холінолітичних препаратів, деяких нейролептиків, антидепресантів), що також потребує дезінтоксикації. Важливим є принцип якомога раннього надання допомоги хворому в запійному стані або в стані відміни. В ряді випадків при початку психозу лікування потребує відносно невеликих доз седативних препаратів. В цих випадках навіть бензодіазепіни мають антипсихотичну дію стосовно стану відміни алкоголю з делірієм.

Важливим є принцип індивідуалізованої терапії, що має на увазі урахування всіх показань та протипоказань до застосовування того чи іншого психотропного препарату. Необхідно визначити нозологічну приналежність психотичного порушення, особливості психомоторного збудження та інших психопатологічних порушень. В більшості випадків симптоматичні психози потребують менших доз психотропних препаратів, ніж стан відміни алкоголю з делірієм. Призначення тих чи інших психофармакологічних засобів визначається синдромологічно. При вегетативному збудженні найбільш ефективні бензодіазепіни, хлорметіазол (геміневрін). При психомоторному збудженні, що обумовлено галюцинаторно-параноїдною симптоматикою, найбільш ефективні нейролептичні засоби. Неможливо уявити уніфіковану схему лікування щодо ГПС у хворих із залежністю від алкоголю, що враховувала б усі можливі клінічні ситуації. Можливо говорити про загальну схему лікування.

Принцип динамічної корекції психічного та фізичного статусу. Це потребує необхідності моніторингу стану хворого, особливо з тяжкими формами стану відміни алкоголю з делірієм, своєчасної корекції лікарських призначень при досягненні успіху в припиненні психомоторного збудження, зменшення доз седативних препаратів при алкогольному делірії в наступну стадію. При симптоматичних психозах у хворих із залежністю від алкоголю в ряді випадків при покращенні загального стану часто загальмованість та сплутаність змінюється деліріозним станом та посилюється психомоторне збудження, що потребує призначення більших доз седативних засобів. Після припинення психотичних порушень часто має місце необхідність призначення нормотиміків (переважно карбамазепину), ноотропів.

Принцип застосування оптимальних доз, ритму та способів введення. В більшості випадків кращий ефект при лікуванні психомоторного збудження досягається не рівномірним введенням дрібних доз психотропних препаратів протягом доби, а болюсним або разовим введенням достатньо високої дози. Оптимальним для швидкого припинення психомоторного збудження є введення седативних препаратів внутрішньовенно. При цьому швидкість введення препаратів строго регламентовано. Для мінімізації ризику пригнічення спонтанного дихання та гемодинаміки психотропні препарати вводять внутрішньом’язово. Ряд препаратів вводиться виключно внутрішньом’язово (наприклад, клопіксол-акуфаз). Але потребує уваги той факт, що при одночасному застосуванні великих доз різко зростає ризик пригнічення дихання та геодинаміки, тому при лікування хворих з тяжким соматичним станом повинне мати місце титрування доз або постійний нагляд за хворим в умовах палати інтенсивної терапії з можливістю надання спеціалізованої допомоги лікарем-анестезіологом.

Принцип комбінованого застосування психотропних препаратів. Призначення одного препарату для корекції ПЗ потребує великих, явно токсичних доз. Поєднане застосування препаратів різних груп дозволяє значно зменшити сумарні дози, обігнути побічні дії окремих препаратів та найбільш швидко припинити психотичні порушення, передбачити рецидивуючий перебіг, трансформування алкогольного делірію в галюциноз або параноїд, виникнення резидуального маячення, депресивних порушень по закінченню гострого психозу. Найбільш ефективними є поєднане застосування діазепаму (до 80 мг на добу) та галоперидолу (до 20 мг на добу); діазепаму (до 80 мг на добу) та клопіксол-акуфазу 50–100 мг 1 раз в 2–3 дні, труксалу до 200 мг на добу разом із гідазепамом до 150 мг на добу. В спеціальній літературі є вказівки на застосування суміші тіопеталу натрію (5 мг/кг) та оксибутірату натрію (100 мг/кг) для лікування гострих алкогольних психозів. Але швидкий сон, що виникає при застосуванні, поєднується з великим ризиком депривації дихання, що потребує постійного нагляду анестезіолога. Крім того, відсутність антипсихотичного ефекту та застосування холінолітичних засобів для профілактики бронхореї є часто причиною продовження психозу після виходу фактично із наркозу. Крім того, тіопетнал натрію має високі гепатотоксичні властивості.

Вибір нейролептичних засобів у лікуванні алкогольного делірію визначається його здатністю припиняти психомоторне збудження та винятково антипсихотичною дією. Найбільш часто застосовуваними нейролептиками в лікуванні алкогольного психозу є хлорпротиксен, тіоридазин, тизерцин, галоперидол, клопіксол. Лепонекс (азалептин, клозапін) не повинен застосовуватися, бо сам може викликати деліріозний синдром. З аналогічної причини необхідно виключити застосування у цій групі хворих амітриптиліну (антидепресанта с седативною дією), незважаючи на виразний седативний ефект. Ліки з холінолітичною активністю у хворих в стані відміни алкоголю провокують або отягчають розвиток деліріозного синдрому. Важливим є співвідношення холінолітичної дії препарату з впливом на катехоламінергічні системи, ГАМК-ергічні системи. Так, у тизерцину, аміназину, хлорпротиксену, тіоридазину холінолітична дія препарату компенсується блокуючим впливом на центральні адренергічні та дофамінергічні рецептори. У діазепаму (та більшості інших транквілізаторів бензодіазепінової групи) холінолітична дія компенсується активацією ГАМК-ергичних систем.

Аміназин хворим в стані відміни алкоголю з делірієм рекомендовано призначати до 150 мг на добу, тізерцин до 75 мг на добу (переважно парентерально). Хлорпротиксен (труксал), тіоридазин ефективний в комплексному лікуванні психомоторного збудження, обумовленого тривожно-депресивним синдромом. Призначення аміназину, тизерцину в зв’язку зі значною гепатотоксичною дію, впливом на серцево-судинну систему припустимо лише на перших стадіях алкогольного делірію, при значному психомоторному збудженні у хворих, які не мають соматичних протипоказань до застосування цих препаратів (що важливе перш за все для аміназину). У хворих з тяжким алкогольним делірієм або на стадії виснаження нейромедіаторних систем застосування цих препаратів протипоказано.

Галоперидол найбільш ефективний для припинення психомоторного збудження, обумовленого галюцинаторно-маячною симптоматикою. Необхідно вважати, що часто побічною дією галоперидолу є акатізія, яка в ряді випадків поєднується з ажитацією, що різко погіршує стан хворого.

Ефективний в лікуванні алкогольного делірію нейролептик клопіксол. Найбільш перспективним в лікуванні алкогольного делірію є застосування його дюрантної форми для парентерального введення — клопіксол-акуфазу (зуклопентиксола ацетату). У хворих в 1-й та 2-й стадії алкогольного делірію можливо проведення монотерапії за допомогою однократного чи повторного внутрішньом’язово введення 50–100 мг препарату (не більш 2 раз у 2 доби). У хворих в 3-й стадії алкогольного делірію разом з введенням клопіксол-акуфазу в дозі 50 мг необхідно парентеральне введення діазепаму в дозі 20 мг (при необхідності введення діазепаму повторюються в дозі 10 мг через 30–40 хвилин). Седативна дія спостерігається вже к 2-й годині, а через 8 годин в більшості випадків психомоторне збудження припиняється.

Препаратами вибору для припинення психомоторного збудження, обумовленого діенцефально-вегетативними порушеннями, є бензодіазепінові транквілізатори. Зазвичай добова доза не перевищує 80 мг.

Застосування препаратів для наркозу в лікуванні психомоторного збудження в структурі гострих психозів обмежується можливістю депривації дихання та необхідністю наявності певних анестезіологічних навичок та апаратури для їх застосування у випадку ускладнень. Найбільш широко застосовується оксибутірат натрію до 10–20 г на добу и тіопентал натрію до 1 г на добу. Оксибутірат натрію має, крім седативних якостей, значну ноотропну активність, антигіпоксичні властивості, підвищує стійкість тканин мозку, серця до кисневої недостатності. До негативних властивостей необхідно віднести на початку введення рухове збудження, судомні рухи кінцівок, що потребує поєднаного призначення з тіопенталом натрію або бензодіазепінами. В деяких фармакотерапевтичних посібниках алкогольний делірій відносять до протипоказань до призначення оксибутірату натрію. Оксибутірат натрію тимчасово гальмує вивільнення дофаміну, сприяє його накопиченню та викиду в подальшому. Ця особливість дії препарату має позитивні властивості при лікуванні стану відміни алкоголю без психозу та при застосуванні оксибутірату натрію як транквілізатора, снодійного засобу. Але при алкогольному делірії вказана особливість дії препарату може приводить до рецидивуючого перебігу психозу.

Тіопентал натрію протипоказаний при органічних захворюваннях ЦНС, захворюваннях печінки, нирок, значному виснаженні, колапсі, лихоманкових захворюваннях, при різко виражених порушеннях кровообігу. Численні протипоказання обмежують можливість його застосування у хворих з алкогольною залежністю. Утрудняє застосування засобів для наркозу в лікуванні алкогольного психозу необхідність призначення атропіну, димедролу, інших ліків з холінолітичною дією, що може викликати повернення деліріозної симптоматики після пробудження.

Із нормотиміків необхідно відмітити застосування для припинення психомоторного збудження та алкогольного делірію в цілому протисудомного препарату — карбамазепіну. При цьому для лікування психозу застосовуються дози 1,8–2,4 г на добу. Карбамазепін рекомендують у менших дозах (0,6 на добу) для лікування запійних станів та тяжких станів відміни без делірію.

Антигістамінні препарати в лікуванні психомоторного збудження при алкогольному делірії самостійно не застосовуються. Але необхідність їх застосування виникає внаслідок патогенетично обґрунтованого призначення великих доз тіамінів та інших ліків, що мають значні алергізуючі властивості за рахунок блокування гістамінази.

Висновки

Таким чином, основними особливостями лікування хворих в гострому психотичному стані із синдромом залежності від психоактивних речовин є:

  • Визначення нозологічного характеру психозу.
  • Застосування переважно седативних препаратів, з урахуванням феноменології та психопатологічної структури психомоторного збудження.
  • В ряді випадків можливість відмови від нейролептичних препаратів.
  • По можливості відмова від застосування медикаментів, що мають холінолітичну дію, можуть самі спровокувати деліріозний стан або посилити психомоторне збудження.
  • Корекція соматоневрологічного статусу.
  • Відмова від уніфікованого підходу до призначення психофармакологічних засобів, урахування динаміки стану хворого, своєчасна корекція вже призначених седативних препаратів.
  • Великий діапазон застосовуваних доз.
  • Комбіноване застосування декількох груп психофармакологічних ліків, що дозволяє знизити сумарну дозу седативних препаратів.

А. М. Бачериков, В. Н. Кузьмінов, Е. Г. Матузок, М. П. Юрченко

Електронний ресурс – Новини української психіатрії 

ГОЛОВНЕ МЕНЮ